Богдан Тихолоз: Доки ми студенти, доти ми люди, і в нас є цікаве, повне несподіванок і можливостей майбутнє

Богдан Тихолоз – найвідоміший дослідник творчості  і життя Івана Франка. А за сумісництвом директор Музею Івана Франка, викладач та батько трьох дітей.

Про поєднання творчої та адміністративної роботи, виклики перед студентами факультету журналістики та чому вміння слухати одне одного буде ключовим –  читайте у розмові.

Для початку в нас для вас є одне секретне запитання. Ви витягуєте його з коробочки. Що оберете – це і буде ваше.

Маєте заповітну мрію?

Маю! Я хочу стати дідом, а краще – прадідом. Це така багатоскладова, насправді, мрія, тому що я маю троє дітей: дві донечки і сина. Їм зараз 10, 7 і 2,5 роки, і я б дуже хотів побачити їхні успіхи і, водночас, аби вони знайшли свою долю, своє щастя та продовжили свій рід. Зараз мені подобається бути татом, але з «посади» тата можна йти на підвищення на «посаду» діда або на ще вищий щабель.

Ви родом з Черкащини. Як потрапили до Львова, чому не до столиці?

Я мав усі шанси потрапити до столиці, адже мав пільговий вступ, оскільки був переможцем Всеукраїнських олімпіад і конкурсів наукових робіт. Студіював біологію. Мені подобалась ця наука, і досі подобається. Вона помітно вплинула на мій світогляд, тож я мав бути студентом біологічного факультету Київського університету. Зрештою, мої батьки є випускниками Київського університету ім. Т. Шевченка, українськими філологами.

Я ж не хотів бути філологом, не хотів йти цією стежкою, але здибав Франка – спершу як філософа та вченого, який, виявляється, займався проблемами біології. Зокрема, еволюційної теорії. Він мене зацікавив, і я ще школярем написав першу роботу про нього. Поїхав до Тернополя на конкурс наукових робіт, де здобув друге місце і вперше побачив свою майбутню дружину. Як виявилося згодом (Усміхається).

Під час конкурсу я познайомився з професорами Львівського університету, які сказали: “Ви студіюєте Франка? Що ж тоді вам робити в Києві? Поїхали до Львова!”. Львів для мене був великим невідомим. На той момент я ніколи не був у Львові. У Києві ж я бував багато разів, мав багато родичів і не дуже хотів мешкати у когось із них під жорстким контролем, умовно кажучи. Так я вирішив, що треба вільного хліба, і сказав мамі і татові, що їду вчитися до Львова. Через зацікавлення Франком я потрапив до Львівського університету.

Одним із перших, кого я зустрів в Університеті, ще приїхавши як абітурієнт, був мій майбутній тесть, який побачив мене у вишиванці і сказав: “Ооо, файний хлопець, може, зять буде”. Пророцтво збулося. Також я зустрів легендарного професора Івана Денисюка, який запитав мене, для чого я приїхав до Львова. Коли я розповів, що приїхав досліджувати Івана Франка, він зацікавився, і відтоді я перебував у його силовому полі. І не тільки його персонально, а й багатьох франкознавців Львівського університету. Так трапилось, що досі ця дорога веде мене по життю. Мені ані з Франком не нудно, а ні з Університетом не хочеться прощатися. Хочеться, аби цей зв’язок не переривався.

А які у вас є яскраві спогади з університетського життя.

В мене дуже багато спогадів з студентського життя. Життя бурхливе було. Я навчався на філологічному факультеті – факультеті традиційно «дівочому». У нас було майже 100 дівчат і 10 хлопців на курсі. В моїй ж групі було шестеро хлопців. Це вважалася майже чоловіча група, відповідно очі розбігалися. Але я швидко знайшов своє кохання, свою долю, і ми фактично з першого курсу почали зустрічатися (Дружина Наталя Тихолоз – літературознавиця, франкознавиця, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси Університету). Не завжди було легко «римувати» навчання і кохання, але вдавалося. Ми провадили досить активне культурне життя, ходили з дружиною по різних мистецьких подіях. Любили гуляти львівськими парками. Трохи прогулювали пар. Перепрошую, є такий гріх (Сміється).

Багато різних епізодів було. Як то кажуть, є що згадати, але не все можна дітям розказати. Я не мешкав в гуртожитку, а на квартирі, хоча часто бував в гуртожитку. Траплялися ситуації часом і кумедні, і ризикові.

Ви активна, енергійна людина. Як поєднуєте це з науковою роботою, яка все таки потребує посидючості, терпіння?

Моя психологія творчості досить таки екстатична. Я впадаю в стан творчого шалу і тоді досить продуктивний. Коли повинен виконати якесь відповідальне завдання, то можу працювати днями й ночами і за короткий час досягати потрібних результатів. Зазвичай досить довго обдумую певні теми, і вони цілий час крутяться в моїй голові. Я не з тих науковців, які працюють повільно й системно, по сторінці чи півсторінки щодня. Я можу думати про якусь проблему місяцями, а потім нарешті сідаю і пишу досить швидко. Не скажу, що моя теперішня робота, де є багато адміністративних та господарських обов’язків, а також проєктно-менеджерських, дуже сприяє науковій діяльності. Але для мене це теж певний виклик.

Розбудовуючи Музей Івана Франка, я намагаюсь вивести його на новий рівень, аби він став не просто музеєм, а таки Домом Франка. Водночас сучасним музеєм, музеєм 2.0 або 3.0 (на нашу користь) його можна зробити лише спільними зусиллями, працею великої креативної команди. Коли ми доростаємо до певного рівня, у нас виникає потреба і необхідність робити щось таке, що уже самостійно ти не зробиш, дбати про колективні, великі проекти. Командна робота – це дуже класно.

За останні 2 роки Дім Франка помітно зріс у Львові, реалізовуєте багато інноваційних проектів, зокрема інтерактивну виставку-лабіринт Франко від А до Я. Чи можете поділитися планами на майбутнє?

2020-й важливий в історії музею, оскільки це рік ювілейний. Це рік 80-ліття Музею Івана Франка у Львові. Наш музей один з найстаріших серед меморіальних, персональних і літературних музеїв, навіть старіший, ніж музей Тараса Шевченка в Києві. Можна сказати, що історія другої половини ХХ ст. пов’язана з історією Музею Івана Франка. Водночас у 2020 році минає 130 років від дня народження першого директора Музею, наймолодшого сина Івана Франка, засновника галицької військової авіації та Пласту, одного із батьків українського спорту, письменника, депутата – Петра Франка. У нас передбачена ціла низка цікавих акцій та студій, пов’язаних із цією постаттю.


Треба повертати імена своїх героїв, розуміючи їхню значущість і, водночас, не забуваючи, що вони були живими людьми.


Для нас Дім Франка – це не лише дім Франка, це Дім його родини, спільноти, яка творила довкола нього.

Ми будуємо нову сучасну експозицію. Починаємо із найважливішої для всіх нас категорії – дітей. У цьому році з’явиться інтерактивна мультимедійна дитяча кімната, де будуть застосовані сучасні технології, можна буде зануритися і у віртуальну реальність, побавитися в різні ігри і потанцювати з Лисом Микитою.

Ми досить активні в грантовій діяльності, подаємо заявки на різні конкурси, аби отримати додаткові кошти. Нещодавно здобули невелику, але втішну перемогу в конкурсі мікропроектів від Львівської обласної адміністрації на облаштування ігрової навчальної зони – галявини Лиса Микита. Поруч з домом Франка є яма, де колись впала авіаційна бомба, а до того був Франковий город. Ми ж плануємо зробити майданчик, де можуть займатися діти (і не тільки діти), будуть відбуватись концерти та інші акції просто неба.

Крім того, ведемо активну видавничу діяльність. Започаткували серію “Бібліотека Дому Франка”. Вже вийшло 6 випусків: це, зокрема, книжка Наталі Тихолоз про Андрія Франка, першого сина Івана Франка, який, на жаль, молодим, 26-літнім помер. Книжка “Франкова кузня”, спільно однойменною з ресторацією, де можна скуштувати страви, які готувалися в домі Франків. Це також два путівники: “Дім Франка. Місце сили” для дорослих і “Дім, де звірі говорили” – путівничок для діточок. Два видання, одне англійською, друге німецькою мовами “Franko to A to Z” – про Франка від А до Я для наших закордонних читачів, туристів, гостей міста. І далі продовжуємо цю серію та готуємо до друку цілу низку нових видань, які, сподіваємось, побачать світ уже цього року.

Ви багато спілкуєтеся зі студентами. На що вони Вас надихають чи наштовхують?

Студенти – це люди, а люди різні. Різні студенти на різне надихають і наштовхують. Але я точно знаю, що студентський вік – це золота пора у житті людини, коли ти вже доріс до певного рівня свободи, трохи звільнився зі шкільного «рабства» і маєш можливість побути собою і знайти себе. Водночас, ти ще не маєш жорстких обов’язків заробляти на життя. Батьки допомагають, ти маєш стипендію, можеш подаватись на гранти для того, щоб трохи поекспериментувати. Це прекрасний час, щоб відшукати себе, і хоч не всім це вдається одразу, але зрештою таки вдається.


Студенти – це люди в пошуку, а люди, які в пошуку, завжди мене надихають.


Люди, які думають, що все знають, мене мало надихають, і я б не хотів перетворитися на таку людину. Доки ми залишаємося студентами, учнями, доти ми залишаємося справжніми живими людьми. Як тільки ми кажемо: “Я вже вчитель, викладач, я вам розкажу, як має бути”, – ми стаємо на слизьке, це погана і неправильна позиція. Доки викладач, який приходить до студентської аудиторії, здатен бачити перед собою людей кращих від себе, цікавіших, здібніших, креативніших, відкритіших до майбутнього, доти він добрий викладач. Коли ти розумієш, що перед тобою не просто сіра маса, а дуже цікаві, різні особистості, які мають інший досвід ніж ти і можуть тебе багато чого навчити, доти ти здатен їм щось дати. Це певний парадокс: виходить, що давати щось іншим ти здатен тільки тоді, коли чуєш їх.

Є поняття, над яким я останнім часом задумуюсь, і це важливо для академічної етики, хоч «родом» воно передусім із християнської етики, – це поняття послуху. Часто ми розуміємо послух як покору, здатність підкорятися, але, як на мене, нам треба вслухатися в це слово і почути в послуху «слух» – вміння слухати. Послух – це не просто вміння слухатися, а вміння слухати і чути інших. Інколи слухати себе, ми не завжди себе чуємо. Потік життя несе, ми щось робимо, біжимо кудись, дбаємо про заробітки, статуси і забуваємо слухати своє серце, свою совість. Треба чути себе, але й треба чути інших. Ми не єдині у цьому світі.

Батьки, які не чують своїх дітей, не виховають їх у справжньому послуху. Аналогічно зі студентами і викладачами. Мені здається, у їхньому діалозі дуже шкодять певні псевдоакадемічні бар’єри. Одне з перших моїх нововведень, які я запровадив, коли прийшов у Музей, – ми майже всі на “ти”. Це ніби дрібниця, але це знімає бар’єри, так легше спілкуватися. Це аж ніяк не відбирає поваги і не шкодить статусу.


Сучасний університет має всі шанси бути успішним у сучасному змінному світі, в тому випадку, коли вміння слухати одне одного буде ключовим.


Коли він буде відкритий не лише до нових знань, але і до критичного мислення, креативності, активної комунікації між поколіннями, націями, культурами. Університет, який мислить себе лише як скарбниця знань, перетворюється на піраміду Хеопса – величну, маєстатичну, але мертву. Такий собі саркофаг минувшини. А сучасний університет повинен бути кузнею майбутнього. Саме університети, на моє переконання, повинні бути головними осередками, де твориться майбутнє вже сьогодні.

Університети роблять живими студенти, не викладачі. Для мене університет – це передусім студенти. Я люблю своїх колег-викладачів, серед них є безліч справжніх талантів, вчителів і друзів, але розумію, що саме нові люди, які щороку приходять в університет, диктують правила гри. І важливо, щоб ці люди приходили вмотивованими, розуміли, чому вони сюди прийшли, що вони хочуть отримувати, щоб вони не соромилися казати: ми хочемо цього, ми хочемо так. Це не означає, що вони у всьому мають рацію. Ні. Ніхто немає у всьому рацію, але якщо вони будуть диктувати умови, університети будуть змінюватися на краще.

А якщо вони будуть покірні, якщо підмінятимуть послух (вміння слухати і чути) – покорою, сліпим підпорядкуванням, то це хибний шлях. Цей шлях не буде корисним ані для них (бо через 5 років вони вийдуть і не будуть розуміти, навіщо це все було, про що була вся ця історія), ані для викладачів, які також творять сучасність університету.

Які виклики стоять перед студентами факультету журналістики зараз?

Є виклики глобального характеру, які стосуються не тільки студентів факультету журналістики, а загалом молоді, і є виклики спеціальні, які стосуються саме інформаційної сфери, сфери медіа. Варто говорити про одні і про другі.

Загальні виклики. Світ надзвичайно швидко змінюється, сума інформації в ньому шалено зростає, тобто простежити за всіма змінами, здобути та пізнати все – неможливо. Необхідно фільтрувати непотрібне, орієнтуватися в цьому великому інформаційному океані.

Знецінюється сама формальна освіта. Дедалі більше значення отримує неформальна освіта. Парадокс полягає в тому, що люди, які приходять, щоб нести знання в університетську аудиторію чи шкільний клас, зазвичай не мають ані найменшого уявлення, які знання, вміння, навички, компетенції знадобляться їхнім слухачам, студентам, школярам через 10 чи 15 років. Працедавці ближче до ринку і часом чуйніше реагують, адже вони більше розуміють, який фахівець їм потрібен.

Завдання людей, які приходять вчити молодь, полягає не стільки в тому, щоб дати певну суму знань, вмінь, навичок, скільки розвинути ключові компетенції, потрібні абсолютно всім: креативність, критичне мислення, комунікація, здатність до співпраці, кооперації, командної роботи. Це знамениті 4 К – наріжні камені сучасної освіти, її головні орієнтири. Це дуже важливо. І не завжди університети цього вчать. Елементарне завдання є в тому, щоб навчити таких простих речей, які ми ніби вміємо робити всі, а насправді не зовсім. Скажімо, чи вміємо ми читати? Читати так, букви складати в слова і речення, але чи вміємо ми розуміти зміст прочитаного, інтерпретувати текст, який читаємо? Цього нам ще треба вчитися.

Писати. Вміємо писати, виводити букви на папері, але чи вміємо висловити свою думку на письмі? Написати документ, який вирішить чиюсь долю чи допоможе нам здобути певну посаду, ресурс чи грант? Теж невідомо.

Говорити. Цього ми вчимося , мабуть, найменше. У нас дуже мало людей вміють говорити з іншими, переконувати, достукуватися до розуму й серця, промовляти так, щоб їх чули.

Мислити, думати. Напевно, це найголовніше з умінь – те, що робить нас людьми. Причому мислити не тільки раціонально та логічно. Ми часто говоримо про емоційний інтелект, інші види мислення, але не завжди цього вчимося і навчаємо. Це виклики, які стоять перед усіма.

Ми живемо в часі, який нас переганяє. Для того, щоб не залишитися на узбіччі, бути в грі, ми повинні рухатися в ногу з часом, а отже, бігти трохи швидше, ніж він, а це досить складно. Треба вчитися впродовж усього життя. Не думати, що з отриманням диплому закінчується освіта. Це абсолютно хибна ілюзія, тож той, хто зараз так думає, буде аутсайдером, залишиться на узбіччі. Люди, які успішні в тій чи тій сфері, вчаться постійно. Для них головне те, що вони здобувають і ким вони є, а не наявність диплому чи сертифікату.

Щодо викликів спеціально-журналістських. Журналістика теж надзвичайно динамічна сфера, вона в авангарді суспільних змін. Якщо подивитися, якою сьогодні є система засобів масової інформації, наприклад, в Україні, і якою вона була 20 чи 40 років тому – це тектонічні зміни.

Ми бачимо, як перестають виходити друковані засоби масової інформації, яка інформаційна війна точиться за сфери впливу в інтернет-ЗМІ. Медіа, які ми називали новітніми, уже стали не такими новітніми. Виросли цілі покоління зі смартфонами в руках, які без цього вже не мислять свого життя, але не завжди здатні дати собі з ними раду по-справжньому. Багато людей зі смартфонами в руках споживають інформацію, але мало хто з них розуміє, що таке медіаграмотність, медіаекологія, культура інформування, культура виробництва, споживання і поширення інформації. Часто вони є не гравцями, а жертвами в цій війні. Журналісти, з одного боку, є рупорами свободи слова, а з іншого боку, часто є заручниками власників ЗМІ, у яких вони працюють.

Виклики, які стоять саме перед журналістами, – це, з одного боку, зберегти вірність тим високим ідеалам, без яких журналістика втрачає сенс: правдивості, чесності, відкритості, служіння суспільству, а з іншого боку, не перетворитися на пафосних речників банальних істин. Відображати реальне життя, не переоцінюючи власної ролі, бо часом є така журналістська хвороба, але, водночас, і недооцінюючи її.

Сучасний журналіст – це людина, яка, у переносному значенні, не має сидіти на місці, вона постійно має бути в русі. Не обов’язково фізично бігати, можна сидіти за комп’ютером і пити каву, але ти повинен розуміти, що все дуже швидко змінюється, і повинен постійно здобувати нові компетенції для того, щоби встежити за змінами реального світу.

Коли ми говоримо про специфічно українську ситуацію, то розуміємо, що це журналістика, яка працює в умовах інформаційної війни. Нівелювати цей факт теж не можна. Інколи доводиться вибирати, по який ти бік барикад. Хоча журналіст має бути неупередженим, треба розуміти, що є певна межа неупередженості, і бути поза партіями, сторонами конфлікту медійникам часто буває складно. Це ще один ризик, з яким доводиться мати справу журналістам.

Повертаючись до вашого студентського життя, чи були у вас одногрупники, друзі, які з вами залишилися досі.

Так, є чимало моїх ровесників, друзів, з якими ми далі контактуємо, є друзями, партнерами, допомагаємо одне одному, підтримуємо зв’язки.

Напевно, в кожного студента є такий викладач, який надихає, слугує прикладом. Чи був у вас такий викладач?

Багато з моїх викладачів стали моїми друзями, і я не тільки з приємністю згадую їхні лекції, але повсякчас з ними контактую зараз. На жаль, не всі вони фізично вже з нами. Один з моїх викладачів – це професор Роман Іваничук, відомий письменник, лауреат Шевченківської премії, надзвичайно харизматична особистість, яка дуже багато мені дала. На жаль, його вже немає, він відійшов в інший світ, але ми завжди з приємністю його згадуємо.

Це також Іван Денисюк, про якого я вже згадував. Професор з легенди, теж дуже харизматичний. Із нині сущих – професор Микола Ільницький, надзвичайно інтелігентна та ерудована людина, блискучий літературознавець, критик, поет і перекладач. Людина, з якою ми можемо говорити годинами. Він відіграв значну роль у моєму професійному становлені. Мій науковий керівник, професор Валерій Корнійчук, який керував моєю дисертацією про філософську лірику Івана Франка, який був одним із тих викладачів, що запросили мене до Львова. Він був у мене на весіллі, без нього, мабуть, я б не одружився з львів’янкою. (Усміхається)

Це Ростислав Чопик, який тепер очолює Інститут Франкознавства. Завідувач кафедри теорії літератури та перекладознавства професор Михайло Гнатюк, який є постійним моїм порадником, головою Вченої Ради музею Франка, помічником у наших добрих справах. Лариса Бондар, професор кафедри української літератури ім. Михайла Возняка. Володимир Микитюк, доктор педагогічних наук.

Багато викладачів не з філологічного факультету стали моїми друзями. Це Андрій Дахній, якого я добре знаю, справжній філософ. Він є частим гостем у Домі Франка. Це професор Андрій Содомора, з яким ми часто спілкуємось, і який є моїм добрим старшим другом і наставником. Це й молоді викладачі. Чудовий поет, літературознавець Назар Федорак. Поетеса Галка Крук. Ми знаємося вже понад 20 років. Є коло людей, які впродовж десятиліть залишаються зі мною, і значною мірою цих людей дав університет, за що я йому дуже вдячний.


Люди – це колосальний набуток моєї університетської освіти. Нічого ціннішого за людей немає, все інше йде за водою, а люди – це справді найбільший скарб.


Які навички ви здобули за час навчання в університеті?

Коли я навчався на філологічному факультеті, була досить чітка система освіти. Ми вивчали класичні мови, і хоч я не можу сказати, що я знавець класичних мов, але принаймні не боюся грецьких чи латинських текстів і даю собі з ними раду, коли маю в тому потребу. Це навички роботи в команді, які формувалися власне в університетських групах, спільних справах.

Це навички наукової роботи, написання наукових статей, виступи на наукових конференціях, перші дослідницькі проекти. Спочатку індивідуальні, потім уже колективні, якими я вже керував, коли працював за сумісництвом в Академії наук. Зрештою, комунікаційні навички дуже важливі тому, що університет формує не тільки мережу людей, але і вміння спілкуватися.

Після завершення університету ви зразу планували вступати в аспірантуру?

Так, мене запрошували. Мені хотілося написати про Франка те, що я про нього думаю в дисертаційному жанрі, і я не мав сумнівів з приводу того, чи йти в науку. Я був рекомендований в аспірантуру за результатами захисту дипломних робіт. Вступив до неї, закінчив, достроково захистив дисертацію. Це був цілеспрямований і прогнозований процес.

Інша річ, що мені б зараз було затісно тільки в академічній сфері. Мені подобається вихід в культурно-просвітницьку сферу, коли те, чим ти займаєшся, цікавить ще когось. Круто бачити результати своєї діяльності.

Писати книжки про Франка, які виходять тиражем 200-300 примірників, – це, звичайно добре. Але писати книжки, які виходять принаймні накладами в кілька тисяч примірників, – це вже трошки цікавіше. Вони, можливо, не такі «розумні», але теж дуже потрібні. Так, спільно з Видавництвом Старого Лева ми з дружиною видали книжку “Франко від А до Я”.

Виставку-лабіринт, яка сьогодні стоїть поруч з музеєм і зреалізована за підтримки Українського культурного фонду, ми робили для широкого кола глядачів, людей, які, можливо, нічого не знають про Франка. Виставку вже побачили у Відні, Любляні, Загребі, Будапешті, маємо подальші запрошення.

Підсумовуючи, що б ви побажали студентам?

Щоб вони були щасливі! А щастя в русі, пошуку, творчості, щастя в коханні. Я цього їм насамперед і бажаю. Рухатися багато фізично і не тільки, займатися спортом, гуляти по місту, ходити по цікавих культурних акціях і подіях. Звичайно, бажаю також, щоб вони спали і висипалися, але не таким мертвецьким безпробудним сном, коли сняться кошмари, а на ранок тобі погано, а здоровим сном бадьорої людини, яка вранці радісно подивиться на цей прекрасний світ – і побіжить далі!

Рух – це добре. Треба, щоб вони шукали себе, шукали друзів, нові можливості, своє майбутнє. Майбутнє однозначно настане, але якщо ми хочемо, щоб воно було добре, ми маємо його шукати і для цього щось робити.

Щастя я бачу в творчості. Я не вірю в те, що людина, яка в першому класі чи ще в дитячому садочку так любила писати, малювати, танцювати, була такою творчою, в неї так горіли очі, – що вона буде щасливою, якщо через 20 років буде займатися тільки якоюсь рутинною діяльністю і не матиме простору для творчості. Тому


Я бажаю, щоб навіть у буденних клопотах, рутинній праці ви знаходили можливості творити. Щоб змогли віднайти для себе простір свободи, де ви є творчою особистістю, а не тільки бездумним виконавцем чиєїсь волі.


Кохання. Куди ж без кохання. Кохання – це сенс життя. Немає любові – немає натхнення, творчості, руху. Тому студентський час – це чудова пора для того, щоб любити і знаходити своє кохання. І що не менш важливо – вміти його зберігати впродовж років, десятиліть.

Головна місія студента – це відчути себе повною мірою самостійною особистістю, відшукати свою сродну працю, як казав Григорій Сковорода. Не боятися боротися за неї і утверджувати її. Зберегти оце вічне студентське в собі: вічний студентський неспокій, вічне студентське кохання, вічний студентський голод, бо студент має бути голодний і чогось хотіти. Коли ти геть ситий і нічого не хочеш – ти вже не студент. Доки ми студенти, доти ми люди. І в нас є цікаве повне несподіванок і можливостей майбутнє.

 

Розмовляла Ольга Гординська

Фото Ірина Лаба та Олег Огородник