Це просто мій Університет, мій другий дім. Я з ним із самого початку, ще з того самого моменту, коли він лише почав працювати після Другої світової війни. Я тоді лише повернувся з війни. Нас таких було декілька. Ми всі ходили у військових гімнастерках— це виглядало цікаво. Я відчував себе дуже самовпевнено, так, ніби я був господарем землі. Ми всі були такими після військової служби. Війна, по суті, зробила нас чоловіками у тілах хлопчаків. А ще, ми понад усе прагнули знань.
Я почав навчатися на фізико–математичному факультеті, який тоді знаходився на вулиці Ломоносова (зараз вулиця Кирила і Мефодія). То все було дуже дивно: викладачів було мало, як і студентів. А українців то й поготів, лише один. Його звали Тимошик і на той час він був старшим лаборантом чи асистентом, вже не пам’ятаю.
Незабаром почалася зима. Ніде нічого не опалювалося, тому, звичайно, в аудиторіях було холодно. Однак, була одна цікава деталь— в кожну аудиторію тонкими трубками був проведений газ. І ми це використали: газ підпалювали, він горів і, таким чином, аудиторія нагрівалася. Був єдиний мінус— не можна було встати, бо повітря було лише знизу, а у верхній частині аудиторії все було в газі. Проте, ми всі були життєрадісні, і це не було для нас великою проблемою.
Ми знаємо, що Ви не закінчили середню школу, але вступили в Університет. Які були, власне, емоції при вступі на факультет?
Я вже, звичайно, не згадаю які емоції у мене були 70 років тому, але один момент зі вступу, щоправда, пам’ятаю добре — як нас вітав академік Гнєденко, який викладав теорію ймовірностей. Його вітальні слова до сих пір в мене в пам’яті. Він говорив, щоб ми пам’ятали: «Лише коли ви вивчитеся і зробите щось своє— ви одержите таку велику приємність, яку вам не може дати ні одна житейська насолода». Це я запам’ятав.
Ми всі дуже хотіли вчитися. Я був не дуже грамотний молодий хлопчина. Закінчив лише сім класів, а решту самотужки вивчав. Проте, я вчився надзвичайно сумлінно, ви собі навіть не можете уявити. Конспектував кожну лекцію, а після занять цю лекцію перечитував. Потім ходив навколо стола і розказував її стільки разів, доки не усвідомлював її змісту. Зате, коли прийшла перша екзаменаційна сесія, я вже знав майже весь матеріал з математичного аналізу. І коли я склав всі екзамени на відмінно, то відчув, що можу вчитися. Було складно, бо деяких задач я не міг розв’язати тому, що не знав тригонометрії. Однак, я старався і через рік підтягнувся, а через півтора— став на рівні з тими, які добре закінчили школи. От тоді я і відчув себе у своїй стихії.
І ще скажу одну цікаву річ. Зараз такого немає. Навчання в університетах Радянського Союзу було платним. Коли мені повідомили, що я маю піти в бухгалтерію і заплатити за навчання, я здивувався, але пішов і заплатив. Це була невелика плата, та й стипендія, яку ми отримували, дозволяла оплатити навчання. Але те, що ти оплачуєш своє навчання мотивувало вчитися сумлінніше і бути більш відповідальним. Ось, наприклад, якщо ми не розуміли того, що розповідав викладач, то ми його просили повторювати доти, доки ми не починали розуміти. Ми так робили, бо знали, що відповідальність за те, чи вивчимось ми лежить на нас, а ми, як я вже й казав, дуже хотіли бути освіченими.
А як проходило Ваше студентське дозвілля?
Звичайно, дуже багато часу займало навчання, але і дозвілля теж було. Кілька разів у тиждень проводились танці (якраз там, де зараз гуртожиток Університету, біля пошти). Ми любили ходити туди, то було досить весело. Крім того, в Університеті відбувалися різні концерти. Ми всі гуртом ходили на концерт симфонічного оркестру. Я вслуховувався в ту музику, як в щось надзвичайне, вона мене вражала. А коли приїжджали дуже відомі артисти із сильними голосами і співали в невеликому залі, то це нас вражало до глибини душі. Це була якраз така ситуація, коли артисти старалися для нас, а ми старалися для артистів. Вони— вдало виступити, а ми— якнайголосніше аплодувати. Тобто і з одного, і з другого боку відчувалися старання. Ви собі навіть не уявляєте цей неймовірний вибух аплодисментів після кожного концерту. Все це було дуже цікаво і пам’ятається з теплотою.
Щодо Ваших викладачів, хто Вам найбільше запам’ятався?
Майже всі викладачі були приїжджі. Найбільше мені запам’ятався декан факультету. Він був місцевим. Львівський професор, видатний математик, людяний і сповнений гумору, а звали його Мирон Онуфрійович Зарицький. Він не міг сказати й речення, щоб не пожартувати і дуже добре, по–простяцьки, відносився до нас всіх.
Чому Ви обрали саме фізичний факультет?
То був не фізичний факультет, а фізико–математичний. Ми вивчали більше математику, ніж фізику, бо фізиків було дуже мало: лиш один Тимошик, і ще хтось, хто надзвичайно слабо читав фізику. Тому, я на фізику зовсім не звертав уваги. А от математику читали дуже визначні математики, які приїхали до Львова з Радянського Союзу. Особливо професор Соколов, який викладав математичний аналіз. Він започаткував математичну дисципліну для математиків і його виклади були дуже цікаві. Лекції велися російською, але для нас це не мало особливого значення, такі ми були зосереджені на самому навчанні.
Як Ви розпочали наукову діяльність?
Перший і другий курс я вчився по конспектах, а наукову діяльність почав пізніше. Це було в той час, коли сталося ядерне бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Саме ця подія призвела до того, що фізика стала дуже важливою наукою у Радянському Союзі, так як Сталін прагнув створити власну атомну бомбу, зважаючи на події. Завдяки цьому, науковці та студенти були добре забезпечені. У Львові навіть були відкриті магазини спеціально для наукових співробітників. Ось, наприклад, у Будинку профспілок був великий промтоваро–продуктовий магазин, де наукові співробітники могли задешево купити продукти і якусь одежу. Крім того, була неймовірно велика кількість перекладених на російську мову наукових книжок. Вони були дуже дешеві. Для нас то був справжній рай, бо ми були дуже жадні до навчання.
І я повинен сказати, що з нашого курсу виросли дуже визначні люди, академік Підстригач, академік Панасюк, професор Білінський, який допомагав Лаврентьєву будувати Сибірський науковий центр, Вольперт і багато інших. Думаю, що так сталося, бо нас ретельно “просіювали” з точки зору знання. Наприклад, на перший курс нас поступило 80 студентів, а закінчили Університет лише 40, так як екзамени були дуже складні. Можна сказати, що слабші відсіялися, а ті, що залишилися були дуже сильні.
Як Ви зараз оцінюєте роль фізичної науки в університеті?
Ніяк не оцінюю. Діло в тому, що щоб не існувало у світі, воно існує лише доти, доки є його основа. Коли цю основу підтримують і признають, коли в суспільстві існує справедливість. Це стосується навіть справедливості у побуті, яка була у часи мого студентства— ми, студенти, всі жили майже однаково.
Розкажіть детальніше про Ваші дослідження в Університеті?
На третьому курсі я прочитав монографію академіка Боголюбова, яка називалася “Проблеми динамічної теорії в статистичній фізиці”. І на диво своє, прочитавши перший розділ, я усвідомив, що все розумію. Це стало першим кроком у сторону дослідницької діяльності. Згодом я написав дипломну роботу, яка була присвячена якраз розв’язку не до кінця розвинутих задач у цій книжці. Мій керівник, доцент Глауберман, відправив мою роботу до друку в Москву, у найпопулярніший на той час фізичний журнал “Журнал експериментальної і теоретичної фізики”, і вже на четвертому курсі я мав дві статті в московському журналі, що на теперішній час є просто неймовірним.
Чи працювали Ви з Іваном Вакарчуком?
Так, Іван був моїм студентом, я його вчив, це було у 60–70–х роках. На той час я вже був завідуючим кафедри теоретичної фізики, написав докторську дисертацію і, здається, навіть її захистив. Пам’ятаю, як одну із задач теми, яку я розвивав у своїй докторській дисертації, я поставив Вакарчукові. Він довго не міг її розв’язати. Цікаво те, що я підбирав в аспірантуру тільки найсильніших, і, зазвичай, це були хлопці, бо теоретична фізика складна дисципліна і теми задач були такими складними, що дівчата не могли вирішити і плакали. А з хлопцями я був дуже строгим. Вони були сильні, тому задачі я не відміняв. Так було і з Вакарчуком. Я йому поставив задачу, він її довго не міг вирішити. Приходив до мене жалівся, що не може розв’язати, як не старається. Але я не поступався і задачі не знімав. І, пам’ятаю, в якийсь момент Вакарчук приніс мені розв’язок. Це був дуже здібний молодий хлопчина.
У нас було відділення, спочатку відділ, статистичної фізики Київського інституту теоретичної фізики. І я набирав найздібніших випускників кафедри туди на роботу. Вакарчук теж туди потрапив. Там він виростав. Я був завідувачем відділу і щороку призначав собі заступником когось із випускників, яких туди набирав. Одним із моїх заступників був і Вакарчук. Повинен сказати, що серед заступників, він був, може, найздібнішим і дуже добре виконував свою роботу. Згодом він захистив кандидатську та докторську дисертації. А одного разу, прийшов до мене і сказав, що хоче піти з Інституту в університет на кафедру теоретичної фізики. І це мені не дуже сподобалось, але на кафедрі не було завідувача і Вакарчук пішов в Університет.
Ви згодом багато років працювали у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, зокрема, займалися питаннями освіти. Як оцінюєте теперішній стан вищої освіти в Україні?
Знаєте, освітяни не одержували дуже високої зарплати, але з боку влади, на той час це була радянська влада, було зовсім інше відношення до науки та освіти, ніж зараз. Наприклад, коли проводились конференції, на які з’їжджалися всі, хто займався науковою роботою і прагнув показати свій доробок, то влада оплачувала їм готель, харчування тощо.
Пам’ятаю, була дуже велика конференція, на яку приїхали вчені з Сибіру, Москви, Києва та Ленінграду (сьогодні Санкт–Петербург), і ми вирішили завезти їх в Олесько, щоб показати місцевість. Це було завдання не з простих, потрібно було для початку знайти транспорт. Проте, ми справились і знайшли автобус. Коли ми поверталися назад, то ще заїхали у Неслухів— містечко, яке знаходиться між Львовом і Олеськом. Я подзвонив, що ми до них заїдемо, щоб вони нас пригостили яблуками. І мушу сказати, що вони дуже постаралися, бо коли ми приїхали, то на столах стояли підноси із величезною масою чудових яблук. У тих вчених, особливо у японського професора, просто розбіглися очі. Вони набрали з собою в кишені і торби стільки тих яблук, скільки хотіли. А по дорозі назад японський професор мене запитав: “Слухайте, а хто за це все платить, що ви нас завезли в Олесько, а по дорозі назад ще й яблуками пригостили?”, а я йому кажу: “Влада нам допомогла”. Він надзвичайно здивувався, і, якби це відбулося зараз, я б теж здивувався.
Так що, якщо ви мене спитали, як я оцінюю відношення чи становище науки зараз і тоді, то мушу сказати що цей обдертий, знищений до краю після війни, Радянський Союз все–таки надзвичайно активно віднісся до розвитку науки, що мало позитивні наслідки. Бо, наприклад, навіть з нашого курсу виросли видатні вчені та організатори науки. Фактично, влада одержала повну плату за їхні старання.
Чи продовжуєте займатися науковою діяльністю зараз?
Так, займаюся досі. Ось нещодавно зробив певну роботу, досить–таки цікаву, всім хвалюсь. Коли мене питають, що саме я зробив, я кажу, що одержав краплю, і це всіх дуже дивує, бо це дуже тривіально. Але і бульбашка, і крапля не такі вже й тривіальні речі. Мені було цікаво, що таке бульбашка і якою є її оболонка. Тому, я математично розрахував оболонку краплі. На моє здивування і радість, експериментальні роботи ведуться дуже інтенсивно, і ще одні експериментатори одержали таку ж краплю і показали, що оболонка складається з чотирьох шарів. А одному експериментатору навіть вдалось змалювати кожен шар окремо. Мені здається, це дуже цікавий результат.
Взагалі, експериментатор в експерименті вимірює лише одну точку, а теоретична фізика дає криву, по якій має розвиватися процес. І сказати як має розвиватися процес, для експериментатора, надзвичайно важко, але і надзвичайно важливо. Бо тоді, він відповідним чином готує свої прилади, засоби, джерела енергії тощо. Тобто він не працює в сліпу. І тому, на мою думку, теоретична фізика є однією із найважливіших наук. Тим більше, що фізики зараз займаються не лише фізикою конкретних тіл, але й економікою суспільства.
І ще хочу сказати одну важливу річ: керівники можуть бути безграмотними, але єдине, що в них повинно бути обов’язково— жага вчитися на своїй керівній посаді. Бо, якщо керівник вважає, що єдине, чим він повинен займатися це керувати, а процеси, якими він керує не цікаві йому— то ми маємо погане становище.
Чи підтримуєте зараз зв’язок із факультетом? Чи буваєте на фізичному факультеті?
Це все залежить від ректора Університету. Наприклад, була така ситуація: наш Інститут мав на фізичному факультеті кафедру фізики конденсованих систем, куди з охотою йшли випускники фізичного факультету Університету. Вони всі йшли в аспірантуру до Інституту, замість того, щоб іти на свою власну кафедру в Університеті. І це створило певні незручності. В результаті, ректор побачив, що недоцільно мати кафедру Інституту при Університеті, бо всі випускники ідуть туди в аспірантуру, і закрив її, щоб вона не складала конкуренцію кафедрі Університету. Мені дуже не подобається, що це сталося, надіюсь, що кафедру Інституту ще відкриють.
Цього року університет святкує 360 років з дня заснування, що б Ви побажали університетській спільноті, викладачам, студентам?
По–перше, я б справді побажав, щоб зв’язок між Університетом і Національною академією наук став набагато сильнішим.
А по–друге, мені не подобається як недооцінюють наукову роботу та інтелектуальну форму власності в Україні. Інтелектуальна форма власності у всіх державах світу— це форма, яка цінується найвище і має найвищу гарантовану зарплату серед всіх офіційних зарплат. В цьому плані Україна сильно відстає. Я не кажу, що Президент, Прем’єр–міністр чи уряд повинні бути вченими, але вони повинні мати жагу до знань. Наприклад, міністр промисловості повинен знати свої промислові підприємства, байдуже чи вони є державні, чи приватні. Він повинен знати, що вони виробляють цікавого, він повинен знати найрозумнішого виробника тощо.
Отже, я бажаю, щоб влада і суспільство цікавилися науковою діяльністю Університету та загалом України, а наука та інтелектуальна власність високо цінувалися, як і за кордоном.
