Соломія Вітвіцька особлива респондентка в нашому проекті – ведуча ТСН, куратор проекту “Переможці” – соціального мультимедійного проекту, який вже другий рік хвилює серця людей і розповідає вражаючі історії про мужність і силу духу героїв і ветеранів АТО та паралімпійських чемпіонів.
Про головне завдання журналістики, шлях до успіху та натхнення – читайте в нашому інтерв’ю з Соломією.
Розкажіть про вступ в університет. Ви робили вибір самостійно чи на нього вплинули батьки, вчителі?
Пам’ятаю, якось у старшій школі викладачка української мови та літератури сказала, що я буду журналісткою. Тоді в мене з журналістикою була дивна асоціація: такий маленький, товстенький, лисенький дядечко з вусами і з валізкою, який працює в районній газеті. Тож узагалі не було бажання взяти до уваги пропозицію вчительки. Коли вже довелось вибирати (ще був варіант чогось пов’язаного з мистецтвом, зокрема, художньої школи), я все-таки пішла до 11-го класу, і вже тоді вибрала журналістику і Львівський університет.
Чи мали ви якісь очікування перед вступом в університет? Як узагалі уявляли студентські будні?
Я була львів’янкою з незаможної родини і не мала змоги поїхати навчатися до Києва. Звісно, було шкода, що я не відчула того вільного студентського життя, як приїжджі студенти, котрі жили в гуртожитках чи на квартирах. Завжди було цікаво, як вони «самостійно» живуть. Хоча спілкуючись із ними досить близько, я часто бувала в гуртожитку й розуміла, що вони, навпаки, сумують за домашнім затишком. Та тоді мені здавалося, що я до пуття і не знаю, що таке студентство й ці перші самостійні кроки, бо я жила у Львові, ночувала вдома та їздила на навчання з дому.
Маєте яскраві спогади зі студентських років, цікаві історії? Як ви проводили дозвілля? Брали участь у громадській діяльності університету, самоврядуванні?
Було дуже багато цікавого. Геть усе перерахувати неможливо. Ми завжди мали цікаві практики. Пам’ятаю, коли закінчувала перший курс, треба було самій домовилися про практику, а я дуже хотіла поїхати в Київ – намагалася одразу зайнятися журналістикою. Пані Леся, котра очолювала Школу журналістики, яку я ще школяркою відвідувала, сказала, що її подруга працює на Українському радіо в Києві, на Хрещатику, 26. Я, неймовірно щаслива, поїхала в Київ, де, як виявилось, мене ніхто не чекав. Та жіночка вже була у відпустці. Але я додзвонилась до якоїсь доброї душі, щоб мене пропустили на радіо, бо там була складна система перепусток.
Практика завжди була насиченою. Я брала багато інтерв’ю, домовлялася про зустрічі з найвідомішими виконавцями. Був тоді ще молодий і нікому не відомий Святослав Вакарчук, Олег Скрипка – нинішні зірки й люди, які збирають стадіони. Крім Українського радіо, в принципі, було мало таких ток-студій, де можна було брати інтерв’ю, поговорити, донести свої меседжі, тож найбільш імениті артисти легко погоджувалися на зустрічі в стінах радіокомпанії.
Уже наступного року я привезла до Києва вже цілу команду з факультету журналістики, десь 10-15 людей. Ми проходили практики в різних місцях.
Чи з багатьма людьми, з якими ви навчалися в університеті, ви підтримуєте зв’язок? Багато з них тепер – ваші колеги?
Так, звісно. Ігор Циганик, Наталка Якимович – перетинаємось у стінах холдингу 1+1. Багато наших переїхали до Києва, час від часу зустрічаємося, бачимося. Крім того, соціальні мережі сприяють спілкуванню.
Були викладачі, які мали великий вплив, справляли на вас враження, надихали, змушували йти вперед, подобалися як особистості?
Викладачі, на яких хотілося рівнятися… (Замислюється). Звісно, були. Когось пам’ятаю краще, когось гірше, про когось ми переповідали цілі історії, легенди, а до когось намагались залицятися, бо були ж молоді викладачі… (Сміється).
Студентські роки – період, коли людина формується, шукає те, чого хоче, і зазвичай знаходить. Чи вплинув університет на вас як на журналіста?Як ви оцінюєте свої п’ять років навчання в університеті тепер, коли вже минуло трохи часу після завершення навчання?
Мені здається, все, що відбувається у житті, і особливо те, що триває довго, – зокрема, навчання в університеті, – так чи інакше впливає на особистість. У мої часи саме практика давала дуже багато. Я знаю, що викладачі допомагали з цими практиками. Нині система в принципі змінилась, я – з останніх спеціалістів на факультеті журналістики. Мені хотілося більше зустрічей з цікавими людьми, більше практичних та конкретних речей. Після третього курсу переходили до спеціалізацій, у яких ми хотіли б надалі працювати – йдеться про телебачення, радіо, газети тощо. Як на мене, цього трішечки не вистачало, бо якщо вже ти спеціалізуєшся на телебаченні, то хочеться, щоб тебе вже якось більше орієнтували, щоб ти міг вийти з університету з практичним досвідом, базою знань.
Коли ви вже завершували навчання, чи мали плани на майбутнє? Ви бачили себе телеведучою, репортером чи журналістом у редакції?
В принципі, у мене ніколи не було планів бути ведучою. Мені просто подобалась журналістика. Я вже під час навчання працювала на НТА, Незалежній телеагенції у Львові. Мені завжди подобалося знімати: короткі репортажі, які зразу йшли в ефір, або більш розгорнуті матеріали. Потім уже вирішила все-таки переїхати до Києва.
Вже в Києві під час роботи на радіо зіткнулася з цензурою, про яку нам розказували викладачі, але яку ми якось не вважали реальною річчю. Після того я вирішила виїхати за кордон за програмою обміну молодих людей Au-Pair і вирушила в Німеччину, де до Помаранчевої революції встигла вивчити німецьку мову та отримати запрошення на два факультети, політичний та економічний.
На жаль, гуманітарна освіта в Україні і диплом журналіста університету давав мені право вступу лише на перший курс. Він не давав можливості вступити, скажімо, на другий чи третій курс, моя освіта розглядалася як певна база, яка дає змогу здобувати вищу освіту в Німеччині. У закордонних вишах є списки університетів, чиї дипломи вони зараховують. І, звісно, наш університет входить до списку тих вишів, з якими рахуються, які поважають.
Уже після Помаранчевої революції я вирішила повернутися в Україну, бо вірила, що журналістика все-таки має право на життя і свобода слова в ній буде. У 2005 році я повернулася, і відтоді працювала журналісткою, кореспонденткою на різних каналах, а ведучою стала випадково. Не скажу, що це була моя мета, що я докладала багато зусиль саме для цього.
Розкажіть, будь ласка, про свій проект “Переможці”. Що вас надихнуло його започаткувати і що надихає щодня?
З початком війни після Майдану – ще через те, що в мене брат – військовий, тобто це така особиста історія, – я була волонтером. Їздила на фронт підтримувати бойовий дух із друзями-артистами, ми передавали допомогу, збирали гроші тощо.
Потім я часто відвідувала поранених у шпиталі, приносила домашню їжу, речі, необхідне хлопцям часто передавали люди з усієї України та з-за кордону. Одного разу привезла кілька коробок блютузів, бо вони дають змогу розмовляти по телефону без допомоги рук. Саме в той вечір познайомилася з Юрком Весельським і навіть не одразу зрозуміла, що він поранений і що під джинсами в нього протез. Повертаючись додому з волонтеркою Анею Гвоздяр, міркувала про те, що в нашому суспільстві, на жаль, не знають, як ставитися до людей з інвалідністю, не стараються допомогти в їхніх потребах. Тоді ж і виникла ідея сфотографувати Юрка. Він був такий молодий, красивий, усміхнений, повний енергії! Хотілося, щоб його – непересічну людину, героя, нашого захисника — побачили всі саме таким, як він є, без упередження. Коли згодом ми спілкувалися з командою ТСН, шеф-редактор Сергій Попов дав згоду на створення такого проекту. Тоді ж я подзвонила Іванні Слабошпицькій, головній редакторці журналу Viva!, і з’ясувалося, що вони теж думали про схожий проект. Разом ми звернулися до фотографа Олександра Мордерера і арт-директора Тетяни Рубльової. Ці творчі люди захопилися нашими героями і створили серію неповторних образів. У лютому 2016 року ми, щоб привернути увагу до людей з інвалідністю, організували першу фотовиставку, яка мала, як на мене, просто шалений успіх. Вдалося об’єднати для цієї доброї справи багатьох спонсорів, волонтерів, благодійні організації з різних областей України. У квітні 2017 року ми презентували другу частину фотовиставки. Все це робилося, щоб допомогти тим, хто повертається з війни. Ми бачили, наскільки важливими є зустрічі й розмови з цими хлопцями, як це розкриває перед ними нові можливості, як вони починають по-іншому дивитися на світ і навіть інакше сприймати власні проблеми. Започатковуючи проект, ми й не сподівалися, що відгукнеться так багато людей і що він досягне таких масштабів. Нашими партнерами стали підприємець Андрій Мацола, з ініціативи якого в Києві запрацював Центр практичної допомоги захисникам України AXIOS (група професійних психологів, юристів, які безкоштовно надають свої послуги); випускник Гарвардського університету Роман Торговицький та створений ним благодійний фонд «Серце воїна»; Клініка пластичної хірургії Доктора Валіхновського; туристична компанія «Феєрія» (директор Ігор Захаренко 2016 року подарував 200 путівок Переможцям, їхнім сім’ям та іншим ветеранам АТО); Міністерство закордонних справ України; Національний комітет спорту інвалідів України; організатор масових бігових подій в Україні Run Ukraine; організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну, агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан; звичайно, журнал Viva! Переможці. Наш проект — це вражаючі фото, відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, цикл сюжетів новин ТСН та спецвипуски журналу Viva! (2016 і 2017 р.р.) українською та англійською мовами, які розповідають дивовижні історії життя учасників проекту. Безпрецедентний випадок в Україні і світі – глянцевий журнал (60 сторінок) повністю присвячено людям з інвалідністю! Його сьогодні можна придбати в кіосках преси по всій Україні. Всі кошти від продажу журналу йдуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування воїнів АТО, а також передаються Канадсько-Українському фонду міжнародної підтримки на навчання наших протезистів у Канаді. На сьогодні вже шестеро наших спеціалістів пройшли підготовку за кордоном. Упродовж 2016 року «Переможці» побували у 18 містах України та світу, проїхали понад 23 тисячі кілометрів.
Презентації проекту відбулися в Торонто, Брюсселі, Лурді, Ризі. А у травні в Римі, в самому Ватикані, на Генеральній аудієнції Папи Римського українські паломники – військовослужбовці та військові капелани – презентували світлини проекту «Переможці», тримаючи їх у руках. На великому екрані на Площі Святого Петра транслятори показували ці кадри, і їх могли бачити тисячі вірян.
Якщо говорити про «Переможців», то зараз дуже важливо, що ми маємо можливість змінювати ситуацію в країні, привертати увагу до важливих соціальних питань.
Тому ми з нашою командою Переможців якраз над цим і працюємо – над зміною ставлення до людей з інвалідністю, забезпечуємо їх сучасним протезуванням, гарантуємо психологічну та спортивну реабілітацію.
Саме завдяки медіа-ресурсу, нашим ведучим, партнерам можемо взагалі змінювати упереджене ставлення, ламати стереотипи, боротися з цією ситуацією. Мені здається, що телебачення і зокрема журналістика якраз і мають брати це на себе.
От і мене учасники проекту «Переможці» надихають не здаватися, а завжди підніматися і рухатися вперед.
Що б ви порадили молодим людям, які вже обрали журналістський фах або планують його обрати ?
Щодо студентів, то я вважаю, що треба багато працювати. Часто я чую запитання: “Як стати телеведучою?». Треба зрозуміти, яка у вас мета. Якщо це «щоб показували по телевізору», то, напевно, це занадто примітивно і просто.
Коли я була тележурналісткою, мені справді подобалося щодня спілкуватися з різними людьми, щодня бувати в різних ситуаціях, на різних подіях, від дуже трагічних до дуже веселих і феєричних. Це багато подорожей, багато відряджень. Ти ніколи не знаєш, де завтра прокинешся, особливо коли працюєш на новинах на великому каналі, зокрема такому, як 1+1, де є можливість і ресурси справді стежити за найцікавішим і найважливішим по всьому світі. Звісно, треба бути готовим до того, що можеш прокинутися в Києві, а включатися у вечірній випуск з Ізраїлю, чи Парижа, чи ще далі.
Тому важко планувати щось, важко структурувати своє життя, якщо, звісно, ти працюєш на повну і цілком віддаєшся справі. Але коли в тебе горять очі, завжди все вийде, і головне – справді робити те, що тобі подобається. Я думаю, що це найголовніше, найголовніша порада всім студентам, зокрема і тим, хто збирається потім іти зі своїм резюме на радіо, телебачення, в газету чи в інтернет-видання. Я можу точно сказати, що вже зі студентських років треба лише багато працювати і багато писати.
Нині завдяки інтернету кожен має можливість взагалі ще зі школи вести власні блоги, писати цікаві пости і, відповідно, копати-копати-копати. Що сильніше горять ці очі, то більше людина викладається, і, відповідно, потім отримує фідбек. Необхідно займатися тими темами, які цікавлять і болять, тоді до вас прийде більше людей, прихильників і так далі. Отака порада.
Чи можете ви вивести формулу успіху? Чи її просто не існує, а треба робити те, що любиш?
Треба займатись тим, що тебе турбує і що тобі не байдуже: якщо цікавить піар, то займайся піаром, якщо тобі цікаво робити новини, роби новини, якщо тобі хочеться аналізу, довгих форм, роботи над аналітичними матеріалами, якщо хочеш копати глибоко, то роби це. Я маю на увазі студентів факультету журналістики.
Я впевнена, що рано чи пізно кожен зрозуміє, в чому може найцікавіше себе проявити. І якщо ці очі горять, то людина буде успішною в будь-якому разі.
Текст Ольга Гординська
Фото надане прес-службою телеканалу 1+1
