Презентуємо розмову ще з одним нашим відомим випускником, лауреатом численних письменницьких премій, Тарасом Прохаськом. Якщо хочете дізнатися, як правильно обрати університет і спеціальність, відчути атмосферу “революції на граніті” й довідатись, як випускник біологічного факультету став одним з найвідоміших і найулюбленіших письменників країни – читайте далі.
Чому Ви обрали саме Львівський університет?
У ті часи, коли я закінчував школу, та й взагалі у 70-их, 80-их роках Львівський університет був одним з двох справжніх університетів у Західній Україні. Тоді жила дуже сильна традиція, що якщо вчитись, студіювати (як тоді казали), то тільки у Львові. Чернівецький університет вважався молодим, а Франківський педінститут взагалі не розглядали як варіант. Львівський університет – це було єдине пристанище для залишків старих родин Станіслава, у яких жило переконання, що один з обов’язкових кроків у житті – це вчитися у Львові. Просто пожити там якийсь час і вчитися. Пам’ятаю, коли мої колеги думали, у яких найкращих, тоді ще “совєтських” ВНЗ вчитися, то розглядали різні варіанти. Хтось думав про Московський університет, який мав добру репутацію, чи медичну академію у Ленінграді. Але як у Англії є Оксфорд, так на той час у Галичині був Львівський університет. Насправді, не дуже велике значення було – що вивчати. Оця стара школа, а ще життя у Львові було найголовнішим.
Ви закінчили біологічний факультет, а стали письменником. Як так повернулось Ваше життя?
Навіть вступаючи на біологію, я знав, що буду колись писати. Ніколи не уявляв себе студентом якихось гуманітарних радянських факультетів. Був кодекс, про вищу пробу студій у Львові і було таке ж поняття, що не можна співпрацювати аж так з владою, щоб вчитися на історії чи філології, не кажучи вже про такі жахливі речі, як журналістика.
Двоє Ваших старших синів не продовжили традицію навчання у Львівському університеті. Чи було це пов’язано з Вашим баченням, чи лише їх вибір?
По-перше, мені дійсно подобалось навчання у ЛНУ. По-друге, я сам, не хочу казати, що дуже багато, але все що міг, зробив для того, аби Львівський університет став кращим. Напевно, це тепер звучить смішно, але це був такий період, коли студентське братство і студентська громада університету добилася того, що короткий час вона справді мала великий вплив на формування тамтешньої політики. Ми підшуковували кандидатуру ректора. Іван Вакарчук, який був наступним ректором, був обраний не без участі і рекомендацій студентського братства. Ми добилися того, що студентські делегати брали участь в університетських рішеннях і зборах. Ми добилися того, що короткий час Львівський університет мав екстериторіальність, коли туди не могла зайти ні міліція, ні інші силові служби. Ми добилися, щоб відмінили позначення відвідувань і такі різні речі. Тоді ми були пройняті Болонською ідеєю і все робили для того, щоби наш університет підтягнути до Болонської Хартії. Але те, що мої діти вибрали інші заклади, не було жодним чином пов’язане з моїм досвідом. Мій старший син змалку мав цікавість до християнських речей, тому УКУ йому найбільше пасувало. Вже потому виявилось, що він набагато більш світський, ніж здавалося. Щодо молодшого сина, то тут взагалі не було ніякої альтернативи, бо ще в 7 років він твердо вирішив, що буде архітектором. Це дивовижно, але в 17 років він не перехотів ним стати. І вступив без екзаменів у Львівську політехніку на архітектуру.
Ви згадували про студентське братство. А яка атмосфера в той час панувала у Вас на факультеті, у групі? Чи мали Ви багато однодумців?
У той час тривали студентські заворушення, ця ферментація тривала від 1988 року і аж до 1990-1991. Зрозуміло, що спочатку це були окремі люди, які наважились протестувати. Усе почалося з такої ідеї, як декомунізація. Ми говорили про засилля усіляких марксистських наук і історії КПРС коштом професійного навчання. Також ми почали воювати проти того, щоб люди, які вже були в армії ще відвідували військову підготовку. Бо ми вернулися з армії і нам здавалося абсурдним, що нам ще роблять військову підготовку. Потому було багато-багато різних акцій, піком яких стало студентське голодування в Києві.
Можна сказати, що основна ідея й основні виконавці цього голодування походили з Львівського університету. Оця ідея університетської свободи – екстериторіальності, самоуправління і вільної програми.
Спочатку нас було дуже мало, бо є такий закон, що переважна більшість обережна і не надто активна, її можна схилити у різні сторони. Але потім з’явилося щораз більше студентів різних курсів, яких захопила ця ідея, ця, так звана, боротьба. І врешті ці люди, які, як б тепер сказали, були активістами, могли впливати на те, що так чи інакше, чинила більшість. Настав такий момент, коли не вестися на ці всякі штучки активістів уже було негоже.
А як щодо викладачів, чи були серед них авторитети для Вас, люди, які надихали?
Так. По-перше, були просто дивовижні викладачі. На тому ж біологічному факультеті моїм улюбленим був Волгін Сергій, викладач з ботаніки. Він просто неймовірний науковець та чудесний педагог. Він був дуже толерантний до всіх студентських рухів, хоча завжди передусім наполягав на фаховому навчанні. Більшість викладачів були направду гарні та цікаві. Була середня ланка асистентів та працівників лабораторій, які співпрацювали з студентським братством і були своєрідною опорою. Скажімо, дуже активним був Роман Шиян, який зараз є директором Інституту післядипломної освіти у Львові. А його донька – знаменита письменниця. Шкода, але були також заядлі партійники, які трималися до останнього. А була чудесна викладачка генетики, яка через те, що ми вимагали перейти на українську мову викладання просто перестала працювати. Не з бунту, а тому що розуміла, що вона не зможе на такому рівні вивчити українську мову і тому просто відійшла від викладацької діяльності. Ось такі двозначні речі. З одного боку добре, що ця українізація відбулася, а з іншого боку – втратили стількох фахівців. Невідомо, що на вагах світової історії переважить.
Чи маєте якісь цікаві чи смішні історії зі студентських років?
Чесно кажучи, не дуже люблю, коли мене про щось таке питають, бо не дуже маю уявлення, які ж це – смішні історії. Звісно, було таке, що пари прогулювали. Були страйки, коли ніхто не йшов на навчання, але всі приходили до університету. Збирались або на подвір’ї або в коридорах. Саме ці страйки були боротьбою за студентські права. Це відбувалось у ті революційні роки між 1988 і 1990. Та все було смішно, студентське життя саме по собі – смішне. У нас була така особливість, що окрім революційних подій, усі колєги, з якими я був найближчим, усі ми вернулись з армії. Тоді була така система, що нас після 1 курсу забирали до війська на 2 роки, а потому ми вже приходили на 2 курс. Було страшенно смішно після всіх кошмарів і справжніх жорстоких речей у армії дивитись як ці професори, декани, замдеканів намагаються встановлювати свою владу. Підвищують голос: “Іди сюди, бу-бу-бу…Ану сюди підійшли! Що ви тут робите?!” Оця командна система вже не діяла на людей. Уявіть собі, що значить відбути армію. Ви ж уявляєте, як говорять з поліцією люди, які сиділи в тюрмах, яким все байдуже, і люди, які вчаться в університеті або працюють на хорошій роботі. Тобто рівень впливу зовсім інакший.
Розкажіть про Революцію на граніті. Скільки днів Ви там перебували, чи брали участь у голодуванні?
Я не брав участі у голодуванні, бо там було все дуже структуровано. Я був у загонах охорони і оборони. Це було наше головне завдання – забезпечити безпеку і життєдіяльність нашого табору. Ми виїхали до Києва поїздом – не були разом, а по різних вагонах, адже нас було багато. У перший день голодування, другого жовтня, ми вийшли у 10 годині на площу, просто всі разом вибігли з різних боків і почали сидячий страйк, який до вечора переріс у наметове містечко. Ми розраховували, що його захочуть прибрати, тому оці загони самооборони були особливо посилені і, фактично, були створені для того, щоб бути вбитими чи побитими у перші години. Ми не сподівались, що повернеться так, що нам дозволять, змиряться з нашим протестом. Були впевнені, що того ж самого вечора буде розгін, погром. Щось таке, як відбулося кілька років тому 30 листопада у Києві. Ми сподівалися, що це буде така дуже навчальна, краще навіть сказати повчальна акція. Тоді ж було створено ОМОН, з’явилися перші гумові кийки, щити і шоломи, до того часу такого не було. Ми були готові якомога довше протриматися, прошарпатися, битися і були готові до арештів та ув’язнень. Після пережитого першого дня і першої ночі були, чесно кажучи, дуже здивовані. Я не був до кінця революції, кілька днів до кінця поїхав додому.
Як ставилися до Вас викладачі, після повернення з Києва?
Викладачі ставилися добре. Ще до революції була акція, коли київські студенти вийшли на пікет проти якихось переслідувань і їх забрали в тюрму. Тоді ми придумали таку штуку, що всі разом їдемо в столицю. Будемо поруч біля того місця, де ті студенти сіли і звідкіля їх забрали. Кожного разу, коли чергових людей забиратимуть, на їхнє місце виходитиме така сама кількість. І так аж поки “не закінчиться бензин”, щоб цей мотор перегрівся і щоб ми заповнили собою всі київські тюрми. А коли я вернувся до Львова (до мене не дійшла черга), тоді якраз відбулися перші демократичні вибори і Михайло Горинь взяв нас під свою опіку, коли став народним депутатом.
Ще можу згадати таку історію, щодо ставлення викладачів після нашого повернення зі столиці. У мене завжди були проблеми з хімією, а на біологічному факультеті є дуже серйозний курс хімії. У дипломі було записано: “Ботанік, біолог, викладач біології та хімії”. А я у хімію зовсім не міг в’їхати. Прийшов здавати хімію, уже трішки запізнився зі здачею і пояснюю, що це тому, що я був у Києві. У нас був дуже файний викладач і коли я йому розказував про події в столиці, він почав витирати сльози. Каже: “Давай заліковку, 5.” А я: “Не можна 5. Я не знаю на 5. Ставте 3.”. Він крізь сльози:”Ні! Не можна 3!” Так ми торгувалися, я намагався виторгувати найоб’єктивнішу оцінку, хоча, насправді, тоді я знав на 2. Врешті-решт ми домовилися про тверду, нейтральну четвірку.
Що б Ви могли порадити студентам, для того, щоб досягнути успіху?
Рецепт успіху є таким: у студентські роки сприйняти те, що викладають, не як окремий набір знань, не як подріблені порції з окремих предметів, а підходити до цього так, що будь-яка наука, якщо до неї уважно ставитися, може бути зразковою комплексною системою пізнання світу.
У кожній науці, так, як у філософії, або теології – потрібно прагнути зрозуміти усю єдність, усі поєднання, переходи, зв’язки між усіма дисциплінами. Тому кожна наука є дуже доброю моделлю пізнання і пізнання побудови світу. Саме це є найважливішим. Для того, щоб пізніше було легко, просто і безболісно у житті сприйняти свій фах як одну з можливих моделей універсального космосу. Потрібна просто абстрагуватися і зрозуміти науку як філософську систему світу. Після цього розуміти, що не знання, а розуміння взаємозв’язків і взаємопоєднань, закономірностей є найголовнішим, що можна осягнути, чого можна навчитися. Тоді все розкривається і тоді можна будь-яку інші дисципліну, будь-яку іншу галузь життя, науки чи діяльності зрозуміти за кілька днів. Навіть можна стати барменом, якщо ти є добрий філолог і знаєш всю компаративістику і всілякі драматичні речі. От я був барменом, біологом-барменом і мені дуже допомогла екологія, знання екології, у тому, щоби бути вдалим та успішним свого часу.
Ви працювали барменом під час навчання?
Це вже після університету. Під час навчання я працював кілька років на кафедрі ботаніки лаборантом. У мене була така тема наукового дослідження, що зацікавила кафедру. Ми займалися історично-флористичним зонуванням міста Львова. Досліджували, як архітектура і організація простору різних історичних періодів впливає на флору, яка є у тих районах. Чим флора середмістя відрізняться від флори Левандівки чи Нового Львова.
Чи підтримуєте зараз зв’язок з одногрупниками, з викладачами Університету?
З викладачами дуже мало, тому що ті, з якими я співпрацював, з ким був близьким, вони пороз’їжджалися, їх вже нема в університеті. Натомість прийшло нове покоління, яке було моїми ровесниками, можливо трохи старші або трохи молодші. Але оскільки я у Львові не живу вже багато років, лише буваю, то тісного зв’язку нема. Хоча маю кількох університетських друзів, які залишилися на ціле життя.
Текст Марія Робак
Фото Анастасії Кілар
