Володимир Омелян: Робіть те, що вважаєте правильним, а не підкоряйтеся іншим

Кожен з нас живучи керується базовими цінностями, які для нього головні. Для теперішнього міністра інфраструктури України Володимира Омеляна це – держава і правда.

Коли він вступав йому невистачило кілька балів і у розмові він згадує з чого починав рідний факультет міжнародних відносин і розповідає, які перспективи та можливості є у сучасної молоді.

 

Як відбувався Ваш вступ у Львівський університет? Розглядали інші варіанти для навчання?

Я змалку хотів бути дипломатом, тому вибір університету був свідомим. Я не розглядав варіант навчання в Києві в Інституті міжнародних відносин. Знав, що в університеті Франка є міжнародні відносини, міжнародне право, куди і вступив. Зі вступом було не просто. Мені забракло балів під час вступу. Фактично в останній момент була збільшена кількість місць на державне замовлення і я зміг потрапити на навчання. На той час факультет міжнародних відносин функціонував лише декілька років і конкуренція була жорстокою. Досі пригадую, як переживав, буду я студентом чи ні. Я вступив і був насправді дуже щасливий.

З чим Ви асоціюєте Львівський університет?


Свобода. Вже тоді це був європейський університет.


Не було типового радянського підходу, коли ти маєш від дзвінка до дзвінка працювати, не розуміючи, чим займаєшся і вивчаючи старі дисципліни, які вже відмерли у сучасному світі. У той час деканом був Маркіян Мальський і він говорив: «Подорожуйте! Просто їдьте. Не переживайте, ви все здасте». Нам давали можливість подорожувати і ми це використовували. Було дуже кумедно зустрічати своїх колег з факультету за кордоном – в Канаді, в Європі, в Америці.

Які Ваші перші враження від університету?

Спершу було певне ніяковіння. Для тебе все абсолютно незвідане і нове. Невідомо, як ти будеш вчитись, що відбуватиметься у цих загадкових аудиторіях, де за стіною грає Славко Вакарчук пісню «Mickey Mouse»… Вчитись було дуже добре. Був гарний колектив, хороші друзі, з якими досі приятелюємо, хоча вони роз’їхалися по всьому світу.

Які у Вас були стосунки з викладачами, можливо, Ви мали авторитетів?

Я одразу закохався в предмет «Історія України», це те, що знав на зубок. Тут мене мотивувати до навчання не треба було, я все знав досконало.
Ще одна позитивна риса університету – вже на той час залучалось багато професорів з усього світу, які читали різні курси, лекції. Це був своєрідний ковток свіжого повітря. Ти орієнтувався, куди рухається світ і куди потрібно тобі йти.
Були цікаві лекції викладачів, які приїжджали з Європи. Пригадую кумедний випадок з викладачем з Норвегії. Приїхав цей норвежець читати лекцію з політології, ми всі в очікуванні і тут в аудиторію заходить афроамериканець… У нас всіх здивовані лиця, а він усміхається і каже: «Не переживайте, всі так шокуються. Так, я з Норвегії. І хоча всі вважають, що людина з Африки в Норвегію не виїде, бо дуже холодно, але коли людина голодна – поїде бозна-куди». Гарний був викладач.

Ви згадували про свої закордонні стажування, чи можете розказати детальніше про навчання за кордоном? Як на Вас вплинули ці поїздки?

Найперше, це, безумовно, Канада. Я виграв стипендію канадсько-української парламентської програми, Ігор Бардин очолював і досі очолює цей напрямок. Після того я виграв ще одну стипендію, теж в Канаді. Поза тим було ще багато лекцій і студій по всій Європі. Це були переважно грантові програми, бо у мене, тодішнього студента, не було стільки грошей, щоб ось так роз’їжджати по світу. Але саме ці поїздки для мого загального розвитку мали визначальний ефект.
Я досі згадую перший раз, коли я приїхав на стажування в Канаду і став помічником народного депутата. Ти працюєш і в тебе є абсолютно всі умови для того, щоб робота була якісною: ти не бігаєш за папером, не вкручуєш лампочки і не трусишся від холоду. Наприклад, готуєш якусь відповідь, доповідь чи виступ і потрібен матеріал з бібліотеки, для того, щоб взяти рідкісну інформацію. Ти телефонуєш до бібліотеки, привозять потрібну течку і все – ти працюєш. Для мене це була абсолютно показова річ – як має бути організована робота людини, яка працює на результат. Для цього створюються найкращі умови і лише тоді ти маєш право вимагати від людини найкращого результату праці.

Чи були Ви залучені до діяльності органів самоврядування університету?

Я був членом ELSA та входив в AIESEC. AIESEC був корисний студентським квитком, за допомогою якого можна було отримати різноманітні дисконти по Європі. З ELSA трошки інша ситуація, у нас була створена Західноукраїнська філія молодих політологів і політиків. Це була, скажімо так, студентська спроба пера. Дуже гарна була ініціатива покійного Юри Шведи «Політик ХХІ століття», здається. Зараз це веде Анатолій Романюк. До речі, він теж один з крутих викладачів. Це була гарна програма, в її рамках читали багато лекцій, вчили себе поводити, формулювати власну думку, подавати своє бачення. Такі речі, які вишколювали і, хоча займали багато часу, але дійсно цього вартували.

Ви встигали все поєднувати?

Так. Я ще й паралельно вчився у Львівській політехніці на економіці та фінансах. Тому встигав.

Вам подобалося вчитись?
Так. Я люблю вчитись. У мене було бажання, хоча, безумовно, подорожувати хотілося більше, бо ти пізнавав все інше, але й вчитись хотілось.

Ви говорили, що Вам подобались іноземні стажування і лекції іноземних викладачів, а чи було щось таке, чого Вам бракувало у процесі навчання?

Бракувало грошей і часу. Але це типова ситуація. Бракувало, мабуть, трошки більше якісного підходу. Бо тоді ще вчились не лише студенти, а й викладачі. Факультет міжнародних відносин був створений на базі географічного факультету і це був експеримент. Була дуже гарна база іноземних мов. Ми виходили з хорошими знаннями кількох мов. Робота була правильно сконцентрована – якщо ти здібний і прагнеш вчити, ти отримуєш увагу, якщо не дотягуєш, сидиш завжди позаду, то здаєш, як здаєш.

Які найважливіші навички і знання Ви здобули в університеті, які допомогли Вам у подальшій професійній реалізації?

Ви знаєте, як не парадоксально, але робота – дещо інше, ніж навчання. Не все, що вивчаєш в університеті тобі знадобиться в житті, в роботі, в офісі. Мабуть, це була економіка і фінанси та база міжнародного права. Вони багато допомагають.

Підтримуєте зараз зв’язок з університетом, з одногрупниками?

З одногрупниками підтримуємо зв’язок у Фейсбуці. З викладачами і «першачками» я бачився минулого року, бо виступав перед ними 1 вересня. З викладачами з мого факультету на зв’язку постійно, зокрема з Юрієм Заньком, Маркіяном Мальським.

А як Ви проводили свої студентські будні?

Це було по-різному (сміється). Були і пиятики, і походи у Шевченківський гай, і домовленість з водієм трамваю, що міняємо маршрут. Це також все було. Свого часу були популярні походи до Львівського пивзаводу, бо саме там було найсвіжіше пиво, яке можна було пити прямо біля воріт. Насправді, це тільки епізоди, які займали не більш, як 5 відсотків часу, але було весело.

Можливо, є якісь кумедні історії, з Вашого студентського життя, якими Ви не проти поділитись?

Їх дуже багато, але згадувати про них небезпечно (сміється). Насправді, було добре: хороша атмосфера, гарний колектив. Ми збиралися різними форматами: це були і студентські вечірки, і подорожі в Карпати, в інші місця. На душі була гармонія.

У Вас лише хороші, світлі спогади про університет?

Людина звикла згадувати добре. У мене немає поганих спогадів, бо я їх ніколи не тримаю в собі. Звісно, були якісь розчарування. Але це все в минулому. Це був такий передовий факультет, один з найкращих, я б сказав. Це люди, які вільні, і які дивляться без рамок. А це важливо, тому що вони щось створюють. Якщо моя мама фізик і вона творча людина – то це вже інше. Коли ти вчишся на міжнародних відносинах – дивишся глобально.

Можете поділитися секретами успіху з сучасними студентами?

Багато працювати. Немає якоїсь магії. У мене немає багатих батьків, які б сказали: «Ти працюєш сьогодні в Microsoft, а завтра йдеш в уряд, де очолюєш якийсь напрям». Це все праця. Не треба відволікатись на другорядні цілі. Якщо вирішили робити так – робіть, якщо впевнені – робіть. Не розсіюйтесь. Коли ви впевнено над чимось працюєте, то здобуваєте ті навички, які не має загал. І саме в цьому ваша цінність. Оце мій рецепт.

Які важливі поради студентам Ви б дали, з огляду на власний досвід?

Я вважаю, що обов’язково мають бути базові цінності людини. Окрім цього, безсумнівно, має бути хребет. Не можна пристосовуватись до реальності, якою б вона не була.


Тут вибір має бути однозначним – робіть те, що вважаєте правильним, а не підкоряйтеся іншим.


Але до тієї межі, щоб не шкодити людям. Бо можна впертися рогом і сліпо перти, травмуючи інших людей психічно чи фізично. Цього допускати не можна. Але треба йти своєю лінією, дивитися вперед. Все просто.

Ви згадували про базові цінності. Можете сказати, які Ваші базові цінності?

Для мене це держава. Ще – правда. Правда, яку я отримую в результаті дискусії, а не лише моя особиста правда. Це те, що я обіцяю і роблю. Якщо я не можу зробити, то пояснюю чому. Для мене, зараз на цій посаді – це публічна звітність.
Коли я працював у Австрії, зауважив надзвичайно цікаву річ. Дуже багато успішних людей, які самі чесно заробили свої гроші, в повсякденному житті виглядають скромно. Жодного пафосу і зайвої розкоші. Їхні будні – це звичайні потерті джинси, 20-ти чи 30-річний автомобіль і абсолютно невибагливий побут. Так, коли йдуть в оперу, на Віденський бал чи прийом до президента, тоді з’являються дорогі машини, діаманти, смокінги. Але цього немає в повсякденному житті. І оця скромність теж повинна бути, особливо якщо ти на державній посаді. Навіть якщо ти успішний бізнесмен, але якщо ти на державній посаді, то вибач, треба бути скромнішим.

Які Ви бачите перспективи в сучасної української молоді? Можливо, чого в 90-их не вистачало Вам, але зараз є в нас?


Ми тоді були вільні, але ми мали недостатньо можливостей інтегруватися в західний світ. Для вас зараз цей світ відкритий.


Я, як міністр, максимально зроблю для того, щоб ви могли подорожувати, це важливо. Просто йдіть вперед. Не потрібно чекати, бо зараз є шалені можливості. І все, що ви собі намріяли, цілком в силах зробити. Коли я вчився в університеті, приїжджав чоловік з Канади – досвідчений дядько з великого бізнесу. Він подивився на те, що в Україні відбувалось, і сказав: «Вам треба просто почекати, це покоління змінитися, за ним прийде ще одне, а вже у третього покоління все точно буде добре». Я кажу: «Та як стільки чекати? Я до того часу вже помру і навіть не зможу впевнитись в рації Ваших слів». Вам чекати не потрібно – все є. Це вже зовсім інша вартість і часу, і можливостей, і бачення. Просто потрібно мати візію і якщо вона у вас є – все буде добре.

 

Розмовляла Ольга Гординська та Марія Робак

Фото Анастасії Кілар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *