Михайло Хміль: Я не шкодую і ніколи не шкодував, що обрав саме цей Університет і саме цю спеціальність

Згадуючи про свій вибір майбутньої спеціальності і вишу колишній випускник економічного факультету, а зараз – народний депутат України, Михайло Хміль зізнається: «Вибір був швидким і безсумнівним». Порушити сімейну традицію не наважився. Саме він один з перших вивчав соціологію у стінах нашого університету, проводив власні соціологічні дослідження.

Своїми спогадами про студентські роки Михайло Хміль поділився і з нами.

 

Часто люди ще з дитинства мріють ким вони стануть і в який університет будуть поступати. Як було з Вами, чи вибір навчального закладу був самостійним?

Львівський університет став для нас практично сімейним, адже я не перший з родини, хто сюди вступив. Коли я тільки обирав, куди ж вступати – мій старший брат уже закінчив Франковий університет. Тому, чесно кажучи, інші університети навіть не розглядались. Вибір був швидким і безсумнівним.

А як Ви собі уявляли університет до вступу і чи змінилося уявлення про нього після того як поступили?

Я закінчив сільську школу і для мене сама назва “університет” – це щось величне і високе. Моїм улюбленим предметом була географія – я був у стінах університету кілька разів, коли брав участь в обласних олімпіадах. Саме тоді головний корпус Університету справив на мене незабутнє враження. Перше, що мене дійсно вразило і запам’яталося – світлі, просторі, високі аудиторії. Ти дійсно відчував себе у храмі науки.


Головний корпус – монументальна, велична будівля, куди насправді хочеться приходити і набиратися знань. Ця краса посприяла тому, що я вибрав саме Університет Франка.


Що Вам подобалось і не подобалось у процесі навчання? Можливо, чогось бракувало і Ви хотіли б щось додати?

Зазвичай, коли студенти першого, можливо, ще другого курсу стикаються із розкладом, з навчальним процесом – пари, практичні заняття, перелік дисциплін, то їхня юнацька зверхність і максималізм закликають змінити це докорінно. Так було і зі мною. Це були не зовсім ті дисципліни, які би я, натхненний молодий студент, хотів слухати. Але з часом, після складання іспитів, прийшов до розуміння, що знання, отримані на першому курсі, зайвими не були.

Чи брали Ви активну участь у студентському житті чи все ж присвячували себе лише навчанню?

Я вступив до університету у 1990 році. Це був переломний етап. У нас почалося навчання не першого вересня, а трішки пізніше. Спочатку відбулася так звана “революція на граніті”, учасниками якої ми були, хто активнішими, хто не дуже. Але мені запам’ятався початок активного життя в університеті саме з цієї події. Це був перший курс, тому до нас і нашої участі ставилися трішки упереджено старші хлопці, однак я провів у Києві 3 дні. До речі, саме ці старші хлопці – Маркіян Іващишин, Сергій Бащук, Павло Шеремета – були тими, з ким я тоді ріс і формувався як особистість. Також я брав активну участь у всіх факультетських заходах. Наприклад, це був день соціолога, який ми тоді започаткували. Адже ми були першим набором соціологів у нашому університеті. Також брав участь у днях кібернетика. Ми завжди старалися бути зі всіма у товариських стосунках. Були різні спортивні змагання, КВН. Студентське життя для мене особливо активізувалося на третьому курсі, коли обрали старостою групи. Більше того, у 1994 році, ще студентом, я став учасником громадського об’єднання “Нова хвиля”. Саме там я придивлявся як формуються політики. Активними учасниками цього об’єднання були Гринів Ігор, Стецьків Тарас, Пинзеник Віктор. Завдяки знайомству з Віктором Пинзеником після четвертого курсу я поїхав до нього в Київ у Фонд підтримки реформ на практику. Після цієї практики залишився там на роботу.

У Вас були авторитети серед викладачів?

Є така заповідь: “Не сотвори собі ідола”. Тому авторитета, яким би я захоплювався і наслідував не було. Мені дуже подобалася подача матеріалу на лекціях психології Юрія Пачковського. Він був молодим викладачем, але його стиль спілкування зі студентами мені завжди імпонував. Були викладачі, які дуже цікаво подавали матеріал. Особливо мені запам’ятались лекції Віктора Пинзеника. Можу згадати багатьох, але не буду перераховувати, аби нікого не образити.

Якщо з викладачами у Вас були теплі стосунки, то яка атмосфера панувала на факультеті й у групі?

Група у нас була організованою і дружньою. Різноманітні заходи ми проводили завжди разом. Більше того, два роки тому ми збиралися і більшість групи прийшла на зустріч. Із 24 людей, які закінчили університет, були майже 20. При тому, що багато однокурсників тепер живуть у Києві, по районах, в інших областях. Але зібралися. Щодо факультету в цілому, то економічний і ще кілька факультетів мають особливе розміщення. Ці корпуси розташовані у різних куточках центру міста, однак недалеко від головного корпусу Університету. Можливо, саме тому у нас не було тісного контакту з іншими факультетами. Окрім тих, з якими ми подружилися ще під час виробничої практики на початку навчання. Це був юридичний та географічний факультети, з якими ми підтримували стосунки і надалі протягом 5-ти років навчання. З кібернетиками ми товаришували на нашому факультеті, зі студентами з бухгалтерського обліку, з якими була своя специфіка, бо це переважно були дівчата (Сміється). Якщо відбувався якийсь захід – чи день кібернетика, чи день соціолога – факультет збирався увесь. Всі групи, всі кафедри.

Чи траплялись з Вами якісь смішні історії під час навчання в університеті?

Була така цікава історія на практиці, коли ми поїхали збирати у Бродівський район хміль. Тоді ми ще не були студентами, нас тільки зарахували. І зразу таке “бойове хрещення” почалось. Перше, що кумедне – Хміль їде збирати хміль. Але це ще півбіди. Ми приїхали і нас поділили по бригадах, я не пам’ятаю, як вони точно називалися. Я і ще двоє хлопців потрапили у бригаду, де ми – молоді, тільки після закінчення школи, а інші хлопці – старші, вступали після армії. Вони і провели нам інструктаж стосовно тих норм, що не обов’язково все виконувати, треба частіше відпочивати. Так ми і робили – старших слухали (Сміється). Згодом наш польовий декан підводив підсумки, хто скільки зібрав. Наша група виділялась надзвичайно малою кількістю виконаного за минулі дні. Декан прийшов до нас на поле і питається в жінки, у якої ми працювали: “Хто у вас тут найбільший ледар?” Я не був ініціатором, того дня я відрізнявся кольором майки, вона була яскраво-жовта. Жінка й відповіла йому: “А оцей, у жовтій майці.” Єлейко, наш польовий декан, коли нервується – заїкається. Отож і каже до мене: “В-в-ваше п-п-прізвище! В-в-відрахуємо!” Я відповідаю: “Василю Івановичу, та я ще за партою не сидів, ще студентом не був.” Але все марно: “Я сказав, п-п-прізвище.” Прошуся далі, але виходу нема. Я й сказав: “Хміль.” Він мені й каже: “Я вас не питаю, що ви сюди приїхали збирати, я запитав прізвище!” Я знов: “Хміль.” Чоловік настільки злий, аж почервонів: “Ви довго ще будете зі мною в цюцюбабки гратись? Я сказав п-п-прізвище!” Ну все, я зрозумів, що йому прізвище Хміль не підходить, та й сказав: “Наконечний”. Він зафіксував у чорний зошит прізвище Наконечний і з почуттям виконаного обов’язку пішов. Ввечері загальне шикування, тисяча студентів і шукають Наконечного. Я майку жовту викинув, постригся до вечора і так до кінця зміни продовжувались пошуки Наконечного… Потім, ми з цим викладачем подружилися, він прийшов до нас читати теорію імовірності й математичну статистику. Перше знайомство з групою, він читає список, доходить до останнього прізвища Хміль, я встаю, а він починає дико сміятися і каже: “На перерві підійдіть до мене.” Після пари я підійшов і він питає: “Це ти був тоді?” Відповідаю: “Я.” Ніякої особливої реакції від нього не було, потиснув руку, сказав, що за кмітливість – молодець. Такий у мене був випадок з прізвищем.

Зараз поширена практика серед студентів поєднувати роботу і навчання. А чи працювали Ви під час навчання?

Так, я працював. Хоча, не можу сказати, що це була офіційна робота. На початку 90-их років більшість людей офіційно не працювали. Середовище, яке сформувало пізніше громадське об’єднання “Нова хвиля”, ті прізвища, які я вам називав, а особливо Олександр Шлапак, визначили мої орієнтири в житті. Він тоді якраз займався відкриттям філії “Приватбанку” у Львові. Разом з ним, на жаль, вже покійний політолог, мій близький товариш, Юрій Шведа, створили фонд “Україна-Європа”, який працював над різними гуманітарними і громадськими проектами. Там я і працював – робив аналітику, моніторинги, писав статті. Це були мої перші спроби. Починаючи з другого курсу, взявся за перші власні соціологічні дослідження. У нас була своя група. Піскалюк Юрій, який зараз працює у Києві у фонді “Східна Європа”, Роман Муха, який тоді вже починав підпрацьовувати на “Львівській хвилі” і Юрій Фільварочний. Нас було четверо. Ми починали робити перші соціологічні дослідження, рейтинги. Підраховували все не на комп’ютерах, а на таких великих плахтах. Ставили галочки, скільки яких відповідей на яке питання було. Потім це все підраховувалось. Так ми і робили перші дослідження.

Якби була змога повернутися зараз у студентські роки, чи Ви б щось змінили, чи залишили як є?

Розумієте, я вважаю, що життя треба прожити один раз. Якщо ти хочеш кардинально щось міняти – значить ти неправильно вибудував свою стратегію життя. Тоді ти не вмієш керувати своїм життям, не вмієш керувати часом та обставинами. Тобто світ, обставини керують тобою. Вважаю, що мені не потрібно було по-іншому діяти. Можливо, якісь окремі кроки я зробив би не в той час, або не за тих обставин. Але кардинально не міняв би нічого. Я не шкодую і ніколи не шкодував, що обрав саме цей Університет і саме цю спеціальність. Пізніше, коли я пішов в аспірантуру вчитись – була своя історія, але я ніколи не ставлю собі таких питань. Для чого себе зайвий раз дратувати, якщо ти не вплинеш на те, що сталося колись?


Якщо відчуваєш, що допустив помилки – намалюй собі план, аби вони не повторились знову.


Що б Ви побажали сучасним студентам?

Насамперед – усвідомленого вибору. Я поважаю батьків, страшенно ціную поради знайомих і друзів. Але, зважаючи на це, я завжди приймаю рішення сам. Я послухаю всіх, але ніхто не загляне в душу людині і не зрозуміє, яке там покликання. У мене донька закінчує перший курс Університету. Хоча ми в сім’ї гуманітарії, дружина – історик, але ніякого тиску на дитину ми не здійснювали. Вона захотіла, вибрала прикладну математику – все. Зараз я це сприймаю як частинку її усвідомленого вибору. І вважаю, що це і мій вибір теж. Хоча міг бути десь у глибині душі трішечки проти, але розумію, що зараз це також і мій вибір. Для студента окрім усвідомленого вибору дуже важливою є ще й праця. У ХХІ столітті, коли технології розвинуті настільки, що ти можеш черпати знання не тільки з того, що ти почуєш від викладача, але й ознайомлюватись з сучасними технологіями, які викладають в Оксфорді, в Гарварді, будь-де. Нічого не заважає, немає ніяких бар’єрів. Потрібна лише наполегливість, бажання досягти поставленої мети. І, звичайно, правильно поставити мету. Мета має бути завжди дуже висока. Здати сесію на 5 – це не мета. За мету собі потрібно обрати щось дуже високе, а “здати сесію на 5” – маленькі сходинки, щаблі, які мають допомогти дійти до визначеної мети. І ще одне хочу побажати, бо, вважаю, що це важливо. Коли настає момент розчарування – не опускати руки. Були різні випадки і в мене в житті, і у кожної людини буває, коли здається – все! Все падає і руйнується. Потрібно дуже спокійно, з достойною психологічною стійкістю пережити цей період і просто продовжувати вдосконалювати себе і працювати над собою.


Ти маєш показати, що ти є сильнішим за ті обставини, які є навколо тебе.


Можливо, є якісь цікаві випадки з Вашого навчання, якими Ви не проти поділитися?

Після закінчення Університету, у 2000-2002 роках я вчився у Мюнхені в Українському Вільному Університеті. Там захистив докторську дисертацію. Мене дійсно вразило стажування в німецькому Бундестазі. У 1994 році, коли я вперше потрапив у приміщення Верховної Ради як помічник Віктора Пинзеника, все роздивлявся і думав, яке ж все велике, високе, величне. Коли приїхав у Бундестаг, там все справило на мене ще сильніше враження. Окрім того, відбулася зустріч, яка, напевно, запам’яталася мені на все життя. Шукаючи телефонну кабіну для переговорів у приміщенні Бундестагу, я зустрівся з колишнім канцлером Німеччини. Це був Гельмут Коль. Він подивився на мене і запитав: “Що Ви тут робите, звідки Ви?” Розказав йому, що ми з України, у Бундестазі маємо двотижневе стажування. Я був здивований, що зустрів таку людину… Гельмут Коль, канцлер Німеччини, який у “холодній війні” з Росією відіграв дуже важливу роль. Спілкування з ним було настільки просте. Ось що він сказав:


“В України шлях буде складний, але ви виберетесь з усього і все буде гаразд.” Я не забуду ці слова.


 

Розмовляла Марія Робак

Фото Відділу інформаційного забезпечення

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *