Галину Крук називають однією з найцікавіших сучасних українських поеток. А сама вона не тільки пише, але й викладає літературу в Львівському університеті та є постійною учасницею різноманітних фестивалів.
Про причини падіння рівня освіти, наукові амбіції, інтелектуальну зухвалість в студентські часи та задоволення від читання в розмові з випускницею філологічного факультету Львівського університету, поеткою, літературознавчинею та перекладачкою Галиною Крук.
Існує думка, що після закінчення української філології є один варіант: бути вчителькою української мови та літератури. Натомість Ви хороший приклад протилежного. Розкажіть, будь ласка, про свої альтернативи вчителюванню.
В той час, коли я думала, куди вступати, я вже писала вірші і свідомо йшла на українську філологію. Мені здавалося, письменник, який не знає добре своєї рідної мови, трохи ‘ущербний’ як автор. Вважала, що треба знати не тільки мову, а й літературний бекграунд. В мене було кілька різних варіантів: вступати на англійську, журналістику, або на історичний, оскільки була переможцем першої університетської олімпіади з історії і могла вступити без іспитів. Проте пішла складнішим шляхом.
Я не планувала бути вчителькою. Остаточно я зрозуміла чому, коли пішла на педагогічну практику в школу. Не те, щоб я до цього ставилася якось зверхньо, в моїй родині було досить багато вчителів. Я зрозуміла, що буду дуже ангажуватися в це. Я емпатична, буду перейматися долями дітей. Робота вчителя – дуже рутинна, важка праця, коли ти мусиш дбати не тільки про навчання, а й про виховні моменти, які стають все складнішими. Значною мірою, це подвижницька праця. Займатися літературою чи наукою в нашій країні теж нелегко, але тут усе в індивідуальному заліку, все в твоїх руках і на твоїй відповідальності.
Під час навчання я брала участь у наукових студентських конференціях. Коли я закінчила університет, я вже зрозуміла, що піду в аспірантуру . Певною мірою посприяло й те, що до університету я займалися в Малій академії наук, де було хороше відбірне товариство. Були постійні лекції викладачів університету, які розширювали кругозір і дозволяли подивитися на літературу набагато ширше, не так, як її викладали в школі. Я пригадую, завдяки лекціям Валерія Корнійчука потім у школі знала набагато більше від однокласників і навіть від нашої молоденької вчительки. Там я для себе відкрила давню українську літературу, а потім всі мої наукові інтереси часів університету і аспірантури стосувалися українського низового бароко.
Ще в процесі навчання я зрозуміла, що в творчому плані чим більше знаєш – тим складніше знайти свій власний голос. Найлегше бути творчим нігілістом, якому здається, що він першопроходець, що поза ним нічого цікавого ще не було. Зараз багато такої молоді.
Я не шкодую про те, що вибрала українську філологію. Тепер коли я займаюся літературою, перекладацтвом, літературним редагуванням, згадую весь той досвід навчання в університеті, і він мені допомагає, бо це хороша база.
Чи справдились Ваші очікування від навчання в університеті?
Я, насправді, вступала в ті роки, коли українська філологія була дуже популярна, – чотири людини на одне місце. Конкурс дуже великий. Саме тому в нас був дуже сильний курс. З мого курсу не менше десяти людей захистили дисертації в різних філологічних напрямках, багато людей залишилося в науці. В університет тоді прийшли цікаві викладачі з-поза університетських середовищ. Давню українську літературу читала Богдана Семенівна Криса. Микола Миколайович Ільницький заклав дуже хорошу літературознавчу базу. Це унікальний досвід послухати Романа Іваничука, живого класика, якого ти вчила в школі, а тут він приходить і розповідає про закулісся літератури, про свою літературну працю, підходи до збирання матеріалу. Було дуже цікаво вчитися, хотілося все знати. Пригадую, коли перший раз потрапила в дев’яностих у Краків на якісь дні молоді, то доки всі бігали містом, я не могла відірватися від діаспорних видань бібліотеки Фундації Святого Володимира (про більшість із яких нам розповідам на своєму курсі професор Салига, але погортати які тоді щастило мало кому). Ми тоді створили товариство молодих науковців “Висока школа”, поетичне угрупування під назвою “Нечувані” – одне з наймолодших у 90-і роки. Ми організовували творчі вечори, театральні дійства, збирали творчу публіку, творили своє середовище.
В 90-их було відчуття, що від тебе залежить і твоє майбутнє, і майбутнє країни. Відчуття власного внеску і власної відповідальності дуже мотивувало.
Це було пов’язане з тим, що Україна стала незалежною?
Так, це було на хвилі цього підйому часів незалежності. Після розпаду СРСР був такий ентузіазм, що багато сфер життя можна змінити, і вони почнуть функціонувати по-новому. В літературі раптом виявилося дуже багато молодих авторів, живих, зухвалих, старших і молодших вісімдесятників, я ще трошки застала середовища клубів творчої молоді, а потім раптом усе забуяло – і фестиваль «Вивих», і численні літгурти зі своїми творчими програмами, і підважування авторитетів, і наздоганяння та долужування розстріляного відродження та міжвоєння. Цікаві часи були, повнота життя. За цим усім якось на задній план відходило і студентське безгрошів’я, і інфляція, і поруйнування багатьох напрацьованих роками систем, як наприклад – бібліотечного колектора чи видавничої сфери. Зате був дух свободи, і на щастя для авторів-початківців, існувало кілька літературних конкурсів, перемога в яких дозволяла авторові видати книжку та стати помітним – як от, конкурс “Привітання життя” ім. Б.-І. Антонича, конкурс “Гронослов” у Києві для молодих авторів і “Смолоскип”.
Як Ви думаєте, чи зникло це відчуття піднесення зараз?
Зараз цілком усе по-іншому. Дуже важливим стало введення вступних тестів. Це змінило доступ до університету. Радянська система довгий час у ручному режимі вирішувала, хто може отримати вищу освіту, а кому зась. І тут я маю на увазі не лише Львівський університет, так працювала уся освітня система СРСР з її обов’язковими графами в анкетах, чи був хтось із родичів репресований, чи є хтось за кордоном, чи не було в родині буржуазних націоналістів і т.д. Тому яким би не був розумним Грицько Чубай, він не міг вступити в радянський університет. Завжди знаходилась причина, аби не допустити його до університетської освіти. Або якщо ти чимось не влаштовував систему, легко було покарати тебе вигнанням з університету, як того ж Олега Лишегу, Віктора Морозова чи Миколу Рябчука.
На мою думку, ми застрягли на половині шляху між іншими формами освіти, європейською, американською, з їхніми цінностями і підходами, і тими традиціями освіти, які були в нас до того. Університети мали меншу автономію. На мою думку, причиною падіння рівня освіти є те, що її намагаються здобути усі, незалежно від того, потрібно їм це, чи ні. Реформа, після якої технікуми чи ПТУ перетворилися на академії та університети дуже спрофанувало освіту як таку. Ми отримали дуже багато людей з документом про вищу освіту, яка не підкріплена реальними знаннями.
Насправді університетська освіта мала б означати, що ти отримуєш цілу систему знань та уявлень про світ, про історію та філософію, літературу, базовий рівень іноземної мови (усе те, в що трансформувалися ренесансні «сім вільних наук»). Вузька спеціалізація, яка існує в західній освіті, на жаль, виявилася для нас малопридатною. Вузька спеціалізація можлива, коли рівень базової середньої освіти є дуже добрим. Мені здається, що найбільшою проблемою сучасної нашої вищої освіти є неможливість використати та застосувати здобуті знання на практиці. Доки в нас не зміниться загальний підхід у ставленні до вищої освіти, поки батьки не перестануть змушувати дітей отримувати дипломи з т.зв. перстижних спеціальностей, доти наша освіта залишатиметься декоративною. Країна не потребує такої кількості вищих навчальних закладів. У самому Львові стільки закладів освіти – кого вони вирощують? Насправді, це складна та багатоповерхова проблема. Не можна змінити вищу ланку, не змінюючи нижню.
Колись я була серед тих, хто акредитував нову спеціальність “літературна творчість”. Так от, ми не могли закласти творчого конкурсу, який би передував вступним іспитам. Чому? Бо творчий конкурс перед вступними іспитами не передбачений на філології. Ми не могли видати студентам диплом з кваліфікацією «літературний редактор», бо таких фахівців готувала тільки Академія друкарства. Ці проблеми роблять Університет великою машиною, яка не може розвернутися, а час змінюється дуже швидко. Загальна тенденція сучасної освіти – це щораз більше самоосвіти, додаткові курси, які дозволяють принаймні наздоганяти те, що змінюється і ускладнюється щодня і щохвилини.
Питання ментальності: а хто ти без диплома?
Ментальні, поведінкові стереотипи на рівні масової свідомості міняються століттями. Я люблю повторювати студентам, що середньовіччя у Європі закінчилося у кінці 18 століття, коли у Німеччині було спалено останню відьму, а не в кінці 15 століття, як кажуть. Поки зміниться підхід, пройде не одне десятиліття, а то й століття. Дуже часто складно знайти спеціалістів середньої ланки, за ними черга стоїть. Хороший перукар з покликанням в сто разів кращий, ніж поганий філолог чи історик. Це і на саму молодь тисне: “Всі у моєму класі матимуть диплом про вищу освіту, а я що гірший чи гірша?”
Повертаючись до вашого студентського життя: чи працювали ви під час навчання?
Ми отримували стипендію.
Можна було на неї прожити?
Прожити, напевно, ні (Сміється), але купити книжки і булочки так. В мене ще була підвищена, бо добре вчилася. Це був стимул до навчання все-таки. Тоді індивідуальні графіки не віталися. Я розумію у чому справа, це спроба поєднати західну і нашу систему освіти. На заході індивідуальний графік означає, що до кожного курсу викладач пише підручник. Є і методичні матеріали, а в нас індивідуальна освіта вимагає набагато більше зусиль. Наприклад, з історії світової літератури XVII – XVIII ст., яку я викладаю, немає єдиного підручника українською мовою – доброго, ідеологічно незаангажованого, сучасного. Я роблю свій авторський курс та основі 7-10 різних джерел. Чи буде людина, яка працює, мати час на ці додаткові джерела? Швидше за все ні. А є дисципліни, які просто нереально вчити самотужки – латинь, старослов’янська. Весь сенс в тому, що є людина, яка тобі викладе, підбере правильний перевірений матеріал.
Але, пригадую, я на останньому курсі підпрацьовувала у вільний час – рекламним сценаристом для радіо «Люкс». Література була справою для душі, а не для грошей, а от за якісний рекламний текст, який тоді мало хто вмів писати, платили добре. Була перспектива займатися цим і в подальшому, мене цінували, навіть мені запропонували переїхати до Києва. Проте я тоді вважала, що це буде використання своїх талантів не за призначенням. Можливо, якби я пішла у цю сферу, я б не займалася літературою, зрозуміло, що не займалася б наукою. В житті так буває, що мусиш робити вибір на користь того чи сього.
Чи були викладачі, котрі надихали?
Це вже так давно було, 25 років тому. З деталями я не згадаю усього. Були викладачі ще старого типу, дуже поважного віку. Мовознавець професор Ігор Грицютенко , в якого був слуховий апарат. Ми йому кричали відповіді на екзамені. Більше, ніж за здачу матеріалу я переживала за те, як маю нахилятися до вуха професора Грицютенка, щоб дати відповідь на екзамені. Було дуже смішно, бо часом цей слуховий апарат працював добре, а часом батерейка сідала, і він нічого не чув. Це таке з кумедного. Історію партії, зрозуміло, я не здавала, але був старий викладач, який читав нам політологію, але з закидом в марксизм-ленінізм.
Були викладачі, які вміли зацікавити. Я от вже згадувала Валерія Корнійчука, професора Миколу Ільницького. Був дуже хороший викладач зі старослов’янської та історії мови – професор Гринчишин і професор Полюга, запам’ятався курс філософії Ігоря Захари. Пощастило з молодими нашими викладачами – наприклад, практичні з філософії вів Андрій Дахній, причому вів їх так, що я і досі користуюся деякими його прикладами. Він вмів стимулювати творчий процес, збудити думку. Ти починає прикладати почуте до свого життя і помічаєш щось нове. Я прихильник того, щоб університетські знання були застосовними, щоб був постійний перегук. Пригадую, що найбільше впливу було від викладачів, які вміли так робити.
Творчий неспокій в нас будив і вже покійний Іван Денисюк – харизматичний і непередбачуваний. Дуже цікаво розповідав про зарубіжну літературу Дмитрук Віктор, він же стимулював мене до перекладання з польської – запропонувавши перекласти кілька віршів Віслави Шимборської. Дуже добрим наставником і так би мовити моєю хрещеною мамою в науці стала Богдана Криса, Богдана Семенівна була моїм науковим керівником, багато мені підказувала і скеровувала, ділилася книжками, ставила високу планку. Пригадую, в мене вже закінчувався термін написання дисертації, в голові було море думок і концепцій, а писати не вистачало часу і можливостей – маленьке дитя, інші пріорітети, на що я й пожалілася якось Богдані Семенівні. На це вона відповіла: “Приходь до нас додому з малим, ми будемо бавитись, а ти будеш писати”. Це якось мене так мобілізувало, ось ця готовність допомогти. Словом, пощастило на добрий викладачів і мудрих наставників, багато чого я навчилася у Василя Івашківа, Флорія Бацевича, Тараса Салиги, Михайла Гнатюка, всіх і не згадаєш. Було соромно не знати чогось. Чому я кажу про людський фактор? Бо це дуже хороший чинник для освіти, він спонукає вчити не для галочки, не для того, щоб просто здати, не зубрити. Вчиш, бо тобі цікаво і якщо не вивчиш – тобі буде соромно перед людиною, яка тобі так добре цей матеріал пояснила. Мені здається якраз цей людський фактор, який в нас ще залишається, порівняно із західною освітою, у випадку з хорошими викладачами працює, на жаль, з поганими викладачами теж працює, лише у зворотньому напрямку.
Доводилось дуже багато читати і, звісно, не було можливості скачати щось з інтернету. Уявіть собі, як написати курсову або дипломну, якщо ти мусиш все собі законспектувати рукою, переосмислити і написати роботу. Варіанту, що ти прийшов в бібліотеку і все сфотографував – теж нема. Дуже багато зусиль це забирало. Це до теми, чому не було можливості працювати. Потрібно було дійсно постаратись, щоб вивчити. Зараз цей процес набагато легше відбувається. Ось тому я вважаю, що навчальний процес має полягати не в заучуванні, бо наш доступ до інформації набагато простіший зараз. Немає потреби вчити напам’ять те, що знаходиться на відстані одного кліку. З іншого боку, жодна мережа не може думати і аналізувати дані. Тобто вона може аналізувати, як машина, але вона не може робити висновків, не може творчо формулювати питання, не може побачити якийсь новий ракурс. І сучасна освіта має розвиватись саме в цьому напрямку, тобто вчити мислити, аналізувати, робити висновки з матеріалу, який ти отримуєш.
Чи було у вас чітке бачення того, що робити після університету?
Ні, напевно не було. Мені було складно вибрати, яким шляхом далі піти. Можна було йти на добре оплачувану роботу, де б я використовувала свою креативність, але яка б не задовільняла моїх наукових амбіцій. Можна було залишитись в науці, але зрозуміло, що україністика – це дуже специфічна сфера з доволі обмеженим об’єктом дослідження, на відміну від фізики, до прикладу. На передостанньому курсі була можливість поїхати за кордон по програмі обміну, але треба було брати академку на рік і невідомо, чи змогла б я повернутись до процесу опісля. Раніше було менше варіантів вибору, ніж зараз. Було менше вибору на рівні студентських обмінів, де можна робити MBA, де можна реалізовувати магістерські проекти. Я навіть в дечому заздрю людям, які починають зараз, бо зараз набагато більше можливостей. Головне – пробувати.
Згадайте себе в студентські роки. Які риси з віком змінились, що залишилось? Як взагалі ви б могли охарактеризувати себе тодішню?
Я була більш інтелектуально зухвалою. Часом є такий момент, коли тобі легко щось дається в розумовому плані. А система освіти розрахована на всіх. В групі 25-30 людей і якщо тобі дається щось легко, то зрозуміло, що ти починаєш бити копитом, коли викладач починає 25-й раз розжовувати матеріал для того, хто не розуміє. Мені багато зусиль доводилось робити над собою, щоб усмирити цю інтелектуальну зухвалість. Коли ти молодий, тобі здається,що все легко і це теж хибне уявлення, бо при глибшому пізнанні будь-якої теми, ти розумієш, що не так легко дати відповідь на конкретне питання. На багато питань взагалі неможливо дати відповідь “так”, чи “ні”, є багато різних “але”. Молода людина часто тих “але” не бачить і не розуміє. Саме тої зухвалості колись в мені було дуже багато, саме зухвалості, а не зверхності. З віком з’явилося більше “вирозумілості”, якогось такого вміння і бажання розуміти інших, побачити світ їхніми очима, врахувати іншу думку.
Я була індивідуалісткою, тобто для мене категорія “ми” була складною для розуміння. Мені було складніше сказати “ми”, ніж “я”. Певно, в кожної творчої людини є оце «якання», спершу кожен із нас намагається зрозуміти себе, який ти, хто ти, а вже потім помічаєш все решта довкола себе, починаєш розуміти, що все складніше, комплексніше, багато речей треба врахувати. А ще в молоді роки усе сприймається категоричніше і фатальніше. Якщо повертатись до складності вибору, то здається, що якщо вже вибереш, то все, вороття немає (Сміється).
Які у Вас були стосунки з одногрупниками і чи спілкуєтесь ви зараз?
Дуже близькими, мабуть, не були. В мене у самої доволі динамічне життя, та й в багатьох одногрупників теж. Одна з моїх найближчих університетських товаришок живе зараз в Києві і ми зрідка, але з примністю, бачимося. Як індивідуалістці, мені завжди важко давалось існування в колективі, я не фанат колективних зустрічей. Проте мені завжди цікаво поспілкуватись з людиною один на один, зустрівши в місті чи на якихось літературних подіях.
Останнім часом побутує думка, що художню літературу читати не обов’язково, бо є ж стільки книжок, де є справді важлива інформація. Чи варто переконувати тих, хто так вважає, в протилежному?
Я не знаю, чи можна переконати когось в чомусь.
З віком я навчилась давати людям можливість робити свої помилки. Раніше мені теж хотілось порадити, покращити щось. Не треба давати людині того, чого вона або не може оцінити, або просто не хоче. Кожен має право робити свій вибір.
Навіщо ж художня література, що вона дає? Я задумуюсь про це, як автор, як письменник. Є чимало людей, які просто не вміють читати для задоволення. Мотиваційну літературу ти читаєш заради інформації, а художню – для задоволення. Якщо в людини процес читання не викликає задоволення, то вона фокусується тільки на затрачених на читання зусиллях. Тому чимало школярів зараз ознайомлюються лише з коротким змістом твору. Тобто інформацію вони з книги витягнули, от і все. Що дає художня книжка? Вона дає можливість проживати чужий досвід як свій і це просто фантастичний момент. Далеко не кожному доступний цей досвід проживання іншої реальності як своєї. Якщо порівнювати з кіно, до прикладу, процес читання – інтимніший, бо відбувається в голові читаючого. Тобто людина, читаючи книжку, переживаючи за персонажа, її голова підтягує інформацію з її власного досвіду, який певним чином контактує з досвідом персонажа. Виходить так, що відбувається постійна актуалізація свого досвіду, і своїх знань про світ. Ви можете під час читання пригадати те, що давно про себе забули. Насолода від цього пригадування часто і є насолодою від книжки. Тому я не переконую нікого, я ділюся власним задоволенням від читання.
Що б ви порадили почитати? Які книги вас надихали? Як ви взагалі вибираєте що почитати?
Якщо згадувати університетські часи, то нам потрібно було читати не менше 1000 сторінок на тиждень. Дуже часто ти ці книжки “ковтаєш”, бо просто не встигаєш прочитати вдумливо. Я навіть маю намір деяку літературу з програми перечитати (як тільки у мене з’явиться трохи вільного часу). З іншого боку, дещо навпаки не хочеться перечитувати, аби не загубити того першого враження. Свого часу я читала “Вічну людину” Честертона і мені дуже подобалась ця книжка, і я не хочу її перечитувати. Я розумію, що мої теперішні враження будуть обтяжені знаннями з різних сфер, я буду читати через призму свого теперішнього досвіду.
Для кожної людини і кожного віку важлива своя книжка, знайти яку можна лише якщо читаєш різну літературу. Чим більше ти читаєш, тим більше шансів натрапити на щось важливе. Останнім часом я дуже багато читаю науково-популярної літератури, книжок з психології, медіакомунікації, теорії інформації. Такі книги, на щастя, мені доводиться часто редагувати.
Студентам філологічних спеціальностей я раджу не забувати про те, що саме в університеті є можливість читати багато художньої літератури. Потім вже щоразу менше є цієї можливості.
Для задоволення і відпочинку я люблю почитати детективи, щоб голова відпочила від інтелектуальної напруги… Звісно, надаю перевагу тим, що добре написані чи якісно перекладені.
Ви пишете сценарії. Розкажіть будь ласка механізм написання? Скільки часу це займає?
В кіно я почала працювати десь 3-4 роки тому. Це була пропозиція режисерки компанії Film.ua Юлії Міщенко, теж випускниці львівської філології. Тоді з’явилась можливість зйомки українських серіалів і була проблема з тим, що україномовних діалогістів було дуже мало. Тобто тих, хто міг писати діалоги живою українською мовою. Це було нове і захопливе заняття, я спробувала себе і моїми діалогами заговорили актори у першому сезоні серіалу “Черговий лікар”. Цей перший україномовний телесеріал мав дуже непоганий рейтинг – і це було гідною відповіддю для різних скептиків, які стверджували, що український продукт такого типу не матиме споживача.
Як виглядає ця процедура – довго пояснювати. Потрібно знати багато деталей. В кожному серіалі є загальний сценарій, є характери персонажів, є архітектура кожної серії. Словом, це дуже технічно непросте завдання. Мій останній досвід із кіно – це робота скрипт-доктора (це людина, яка вичитує сценарій, якщо щось в ньому не грає, і виправляє його вади). Єдине, я шкодую, що не прийшла в цю сферу раніше, точніше, що раніше ця сфера не прийшла в моє життя, бо є чимало задумів, а для їхнього втілення залишається щораз менше часу.
Що б ви порадили студентам зробити за час, проведений в університеті? Які навички розвивати?
Чим раніше ти в якійсь сфері починаєш – тим краще. Ті ж іноземні мови: якщо вчити її багато років – знання набагато глибші та основоположніші, ніж після якогось експрес-курсу. Я завжди раджу студентам використовувати максимально всі можливості. До прикладу, хто вчив латину – піти в центр італійської мови і культури, повчити італійську. Після латини вона набагато простіше вчиться. Я прихильник послідовного навчання. Чим більше різних навиків ти в собі поєднуєш – тим кращий ти спеціаліст. Не втрачати можливості навчатися чогось нового. Цікавитись міжнародними програмами. Я й сама часто їжджу на різні резиденції для письменників, де є можливість попрацювати. Це не просто можливість побачити іншу країну як турист, бо турист все одно бачить поштівку. Коли людина їде десь повчитись, або попрацювати, коли є можливість залишитись там кілька тижнів – це дуже хороший спосіб і пізнання світу, і вивчення мови. Ще один важливий момент – не боятись експериментувати.
Потрібно знайти те, чим би ти хотів займатись для себе самого, навіть якби тобі за це не платили, а друге – знайти людину, яка тобі за це платитиме. (Сміється)
Текст Христина Забор та Ярина Стефанишин
Фото Ярина Стефанишин та з вільних джерел
