Остап Коркуна: Саме Університет дав можливість займатись тими речами саме в той час, саме в тому місці, саме з тими людьми, яким це цікаво

Львівський університет має чим пишатися, бо і в Кремнієвій долині є наші випускники!  Ділимося першим інтерв’ю з іншого континенту: історія успіху випускника факультету прикладної математики Остапа Коркуни, якому Університет допоміг знайти себе.

Опишіть себе трьома словами.

Себе описувати завжди складно. Не думаю, що я готовий вибрати три слова, які б мене найкраще характеризували. Якби мені потрібно було написати біографію, то я б написав — українець, львів’янин, інженер. Ось ці три слова підійдуть, мабуть, найкраще.

Як відбувався вибір університету? Чи він був самостійним?

Дуже актуальне питання, особливо для тих, хто зараз обирає університет. Давайте я трошки додам контексту, чому я вирішив йти на прикладну математику. Я походжу з династії математиків, якщо можна так сказати. Мама — вчитель математики, тато — викладач математичних дисциплін в університеті. Бабуся — теж вчитель математики. Тому в мене в генах математика закладена в певній мірі. Ще в школі я їздив на олімпіади з математики, мені було цікаво розв’язувати задачки. Програмуванням я в школі особливо не займався до десь-так 9 класу. Я вважаю, що пізно почав. Круті програмісти починають набагато раніше, з пеленок (сміється), а я почав в 9 класі і мав наздоганяти. Я почав займатись програмуванням і математикою, і ці дві дисципліни мене дуже цікавили, тому проблем з вибором спеціальності та університету не було.

Чим ви завдячуєте студентським рокам? Чим вони запам’яталися?

Студентські роки — класний період. Водночас і добре, і погано, що він обмежений часовими рамками. Це чудовий час тому, що ти маєш можливість вчитись, і це, по-суті, єдине, чого від тебе чекають. Коли закінчуєш університет і рухаєшся в доросле життя, в тебе з’являється набагато більше задач і проблем, і всі потрібно вирішувати. В студентські ж роки твоє завдання — вчитись і будувати своє соціальне коло, готуватись до дорослого життя. Це дає такий “часовий бюджет”. Багато людей кажуть, що університет не дає практичних знань, але мені здається, що вони неправильно сприймають студентські роки. Це ж не лише пари, лекції і практичні, а й одногрупники, з якими у вас спільні інтереси, на відміну від школи, де люди збираються відносно випадково. З багатьма, з ким ви познайомитесь в цей час, ви будете перетинатись впродовж всього життя. Це перший крок в побудові “особистого нетворку”. Я вважаю, що мені ці роки дали дуже багато, я познайомився з великою кількістю крутих людей, які зараз працюють у великих компаніях, типу Facebook, Google, Apple і так далі.


Я вдячний Університету за можливість вчитись, реалізувати себе.  


Я вдячний Університету за можливість вчитись, реалізувати себе. Крім того, я багато займався олімпіадами з програмування. Багато чого з того, чим я займався не було частиною університетської програми, але саме Університет дав можливість займатись тими речами саме в той час, саме в тому місці, саме з тими людьми, яким це цікаво. Для мене саме це найважливіше.

Розкажіть, як так склалося, що Ви переїхали в Америку і почали працювати у Facebook?

Коли я навчався в Університеті, я зовсім не розумів тих можливостей, які в мене є. Зараз в студентів є набагато більше інформації про стажування, про можливості працевлаштування, в тому числі за кордоном, в Кремнієвій долині, зокрема. Тоді це все здавалось далеким, захмарним. Ми бачили кіно про Каліфорнію, ми чули, що є Кремнієва долина, і там наче працює багато програмістів, але ніхто не уявляв себе одним з тих програмістів, які допомагають будувати і розвивати великі компанії. Більше того, коли з’явилась ця можливість, в неї було важко повірити.

Я вже згадував, що колись часто брав участь у олімпіадах з програмування. Ми їздили на міжнародні змагання, і наша команда навіть була на фіналі світу і завоювала золоті медалі для України. Це було велике досягнення і для нас, і загалом для спортивного програмування в Україні. Коли ми повернулись, то спочатку були місцевими рок-зірками. Крім того, практично одразу рекрутери з компанії Microsoft запропонували нам стажування. І ми цю пропозицію проігнорували, бо навіть не зрозуміли, що відбулось, і просто не повірили, що нас запрошують на стажування до такої компанії. Суть в тому, що не те, щоб не мріяли, а навіть не розуміли, що такий шанс є. Зараз хочеться, щоб теперішні студенти, які розвиваються як молоді професіонали, розуміли свої можливості і могли вибирати, що для них найцікавіше і найкраще.

Ви працювали під час навчання?

Я не працював під час навчання і на свою першу роботу пішов одразу після університету. Мені здається, що це вирізняло мене серед багатьох моїх одногрупників і студентів. На п’ятому курсі більша частина групи вже мали роботу. Я на п’ятому курсі зробив свідомий вибір не йти працювати, а далі займатись спортивним програмуванням. Звичайно, що я міг собі набагато менше дозволити, ніж мої одногрупники, але з іншого боку я інвестував в себе. Після університету я би вже не зміг їздити на студентські змагання, тому мені здається, що я зробив правильний вибір. Я вирішив університетський час витратити на навчання і розвиток, а працювати вже потім.

Які би ви дали поради студентам при виборі першої роботи? Варто дочекатись завершення навчання, чи починати працювати ще в процесі?

Це дуже індивідуально. Я не вважаю себе ідеальним прикладом. В кожного свої сильні сторони, в кожного свій шлях. Головна порада – не витрачати час дарма. Важливо порівнювати себе з собою в минулому і намагатися зрозуміти, чи відбувся розвиток за той час. Тобто ставити собі питання: “Чи я виріс?”, “Чи я навчився чогось нового?”, “Чи час пройшов ефективно?”. Якщо когось цікавить розвиватися як професіонал у великій компанії, то, можливо, вартує піти працювати з третього курсу. Є багато речей, які можна робити будучи студентом. Комусь подобається займатись олімпіадами, комусь подобається ходити на хакатони, в когось є свої проекти.


Треба шукати можливості розвитку, проводити час з користю. Це приносить велике задоволення, коли бачиш, що розвиваєшся і чогось досягаєш.  


Університет ніколи не дасть стовідсоткової гарантії чи стовідсоткових знань. Є таке прислів’я: “Нічого з того, що варто знати, не можна навчити, можна лише навчитися самому”. Треба шукати можливості розвитку, проводити час з користю. Це приносить велике задоволення, коли бачиш, що розвиваєшся і чогось досягаєш.

Які основні навички варто розвивати студентам?

Я думаю, що все дуже сильно залежить від спеціальності. Ми зараз говоримо не тільки про прикладну математику, а й про всіх студентів. Є певні базові навички, які починають розвиватись саме в університеті: навички спілкування, роботи в команді. Ми про це не замислюємось, але, наприклад, коли ми пишемо шпаргалки в останню ніч перед іспитом — це командна робота, бо не пишемо їх кожен окремо, а ділимо питання. Це навичка, яка дуже згодиться в подальшому житті. Звичайно, що краще готуватись завчасно, але це вже інше питання. (сміється) Крім того, навички змагатися, але не з іншими студентами, а з собою.

Кожен факультет дає знання в певній галузі і важливо, щоб ти з них вибирав те, що можна застосувати. Також навички публічних виступів — це дуже важливо і точно згодиться. В нас на п’ятому курсі був предмет, в рамках якого на кожну пару кілька студентів готували доповідь. Професійні навички: особисті проекти, якими я раджу займатись. Це може бути будь-який проект — веб-сайт для вашого кота, якщо ви програміст, брати інтерв’ю в випускників, якщо ви журналіст.
Я би розділив всі навички на дві групи: соціальні і професійні. Соціальні — робота в команді, навички спілкування; професійні — ті, що ви будете застосовувати в роботі напряму.

Назвіть три речі, без яких не могли обійтись в студентські роки.

Річ, яка дуже важлива в студентські роки, — це телефон, причому не в плані шпаргалок, а в плані комунікації. Крім того, комп’ютер — річ, без якої я точно не міг обійтися. І флешка! Якщо в тебе була флешка, то ти був володар світу, бо на флешці було все. (сміється)

Чи мали ви менторів під час навчання? Чи були викладачі, які Вас підтримували?

Насправді, ментора в повному розумінні цього слова у мене не було. З іншого боку, викладачі дуже по-доброму і з розумінням ставилися до того, що час від часу мені доводилося пропускати пари. Хоча пари я загалом не пропускав, але деколи був на змаганнях в іншому місті. Мені було дуже приємно, коли одногрупники мені переказували, що викладач відмічав і казав: “Нічого страшного, він і так розбереться”. Це було приємно, бо це, передусім, довіра від викладача, і ця довіра для мене була дуже цінна.
Не можу сказати, що в мене були ментори-викладачі, але точно була людина, яка в моєму житті велику роль зіграла. Це мій співкомандник і водночас тренер зі спортивного програмування Василь Білецький, який досі працює в Університеті, наскільки я знаю. Він був зразковим мотиватором, бо досяг певних успіхів в спортивному програмуванні як в Україні, так і в світі. Мені пощастило мати його не тільки як мотиватора, а й як тренера, потім ще й співкомандника. Ми цією ж командою їздили на фінал і вибороли золоті медалі. Оце, мабуть, мій найважливіший менторський досвід.

Студентське життя – це не лише навчання. Як Ви проводили дозвілля? Можливо брали участь в студентському самоврядуванні, або займались громадською діяльністю?

Я зовсім трохи долучався до студентського самоврядування. Вів колись конкурс “Міс факультету”. Моїм хобі були змагання. Ми тренували молодші курси, обмінювались знаннями, організували гурток, який вже офіційно існує в Університеті — ACM-коледж. Це займало найбільше часу. Крім того ми грали в баскетбол. Не так добре, щоб представляти факультет на загальноуніверситетських змаганнях, але класно проводили час. Пам’ятаю, як з самого ранку з тими м’ячами їхали трамваєм на університетський спорткомплекс. Там просились, щоб нам дозволили пограти. Прибиральниця сварилась, бо їй треба прибирати, а ми топчемо. Це теж класний досвід такого неофіційного самоврядування. Коли ти йдеш з цим дозволом про те, що група студентів може по середах грати баскетбол, підписуєш його. Це перші задатки якихось лідерських якостей. В КВК я теж не грав, бо на це вже не вистачало часу.

Чи можете згадати якісь кумедні історії зі студентського життя?

Напевно, треба зустрітись з одногрупниками і згадати якісь кумедні історії. Всі найкумедніші історії завжди відбувались у нас в лабораторії — нашому комп’ютерному класі. Ця аудиторія не завжди використовувалась за призначенням, але там ми отримували перші навички командної гри, коли грали в Counter Strike. (сміється)
Не знаю, наскільки це співпадало з цільовим призначенням аудиторії, але нам здавалося, що це доцільно. Ми там сиділи, хтось бавився, хтось шпаргалки писав, були такі, хто й вчився. Якщо хтось з групи є адміністратором в цій лабораторії, то вся група під час пари, що не відбувається, збирається саме там. Але нікому не кажіть! Це таємниця, яку бережуть роками.

Чи підтримуєте зв’язок з одногрупниками і чи досі спілкуєтеся?

Після того, як я переїхав жити в Каліфорнію, я 3-4 рази в рік в Україні. В мене з’явилася традиція раз на рік, коли приїжджаю, збирати одногрупників. Ми кожного року організовуємо неофіційну зустріч, куди запрошуються всі. Збирається, зазвичай, близько половини групи, але зі всіма є хоча б якийсь контакт у Skype, Facebook. Контакти намагаюся підтримувати і традицію зберігати. З деякими одногрупниками контактую постійно. Наша група в цьому плані досить унікальна, бо не всі так часто збираються. В нас була дуже гарна група і хороші відносини.

Як починалася Ваша громадська діяльність? Розкажіть про Вашу організацію.

Це легше згадати, бо це відбувалося не так давно. Коли приїхав у Каліфорнію, я майже нікого тут не знав. Моє коло спілкування — це були люди зі схожою історією, які займалися олімпіадами, працювали у Facebook, Google. З деякими зналися зі студентських років, з деякими разом працювали. Все кардинально змінилося у 2013 році, коли відбулася Революція Гідності.. Тут, в Каліфорнії, всі слідкували за подіями Революції, причому цілодобово. В багатьох українців, які тут живуть, рідні в Києві. Всі, кому майбутнє України було важливим, від цього стресували, у всіх знижувалася продуктивність на роботі, але ніяк не могли долучитися, нічого не могли зробити. Тоді я часто літав в Україну і одного разу, коли повертався, мені написав друг: “Ти бачив, що відбувається в Києві?”, — “Звичайно, бачив. Я звідти лечу якраз”. “Треба щось робити”, — “Звичайно, що треба”.

Коли я прилетів, на наступний день, зібралася група з 10 людей, і в той вечір заснували громадську організацію “Майдан Сан-Франциско”, через яку ми поширювали інформацію про події, і так ми могли акумулювати зусилля людей.. Перше, що ми вирішили зробити — великий мітинг. Наш заклик був до української влади, і ми організували мітинг під консульством у Сан-Франциско, де зібралося близько 400 людей — з того почалася активна діяльність майдану Сан-Франциско. Згодом ми організовували різні мітинги і протести і в центрі міста, і біля німецького консульства, коли ми зверталися до Ангели Меркель, і біля російського консульства теж. Зараз його вже немає. Ми збирали гроші, відправляли в Україну на потреби Майдану. Це було доволі складно через перекази, але ми знаходили шляхи, як це зробити.


  Коли Майдан закінчився, ми думали, як на цій хвилі піднесення створити щось постійне. Так ми вирішили заснувати офіційну неприбуткову організацію і назвали її “Нова Юкрейн”.  


Коли Майдан закінчився, ми думали, як на цій хвилі піднесення створити щось постійне. Так ми вирішили заснувати офіційну неприбуткову організацію і назвали її “Нова Юкрейн”. Як і Майдан Сан-Франциско вона досі існує, і вже як 5 років — це офіційна неприбуткова організація у Каліфорнії. Ми збираємо пожертви і їх направляємо на різні цікаві проекти в Україні, в основному це освітньо-гуманітарні проекти, а також на поширення інформації про події в Україні. Є напрям і гуманітарної допомоги, підтримання розвитку громадянського суспільства. Якщо говорити про Львів, ми нещодавно були партнерами з такою незалежною платформою як Твоє місто і допомагали їм збирати на студію. Основний наш фокус — допомога різним громадським групам, котрі працюють на користь України. Багато інформації є на сайті Нова Юкрейн, наші попередні проекти, звіти кому цікаво.

Університет — це двигун студентства, як з боку навчання, так і з боку свідомості студентів . Чи є зміни, які б ви хотіли внести в університет , в освіту загалом для покращення суспільства?

Це дуже цікаве питання і, мені здається, питання не просте. Багато можна покращити в університетах, підході до навчання. Моє покоління народилося в Радянському Союзі, де всі були рівні, освіта для всіх була рівна. Більшість людей отримували вищу освіту, але це не було досягненням. Якщо ти йдеш в університет, ти йдеш з певною ціллю, навчання є важливим, і важливим є не просто диплом.
Закордоном люди все зважують, і якщо це не те що вони шукають, якщо не закінчують університет — це нормально. В нас такої парадигми ще немає — кожен мусить отримати диплом. І це не дуже правильно.

Я б хотів і до своєї альма-матер звернутися: важливо вміти конкурувати в сучасному світі і не тільки з українськими університетами, а й з європейськими. Університет Франка може зацікавити не тільки студентів зі Львова і з України, але з-за кордону. Мені здається, Університет завжди був в топі і був найпрестижнішим університетом, найбажанішим університетом у Львові. Останнім часом з’явилася конкуренція, з’явився УКУ і це дуже класно. Мені б хотілося, щоб в університетах відбувалися зміни, щоб вони конкурували і переймали якісь речі один в одного. Це те чого не було. Раніше в кожного був статус-кво, була своя спеціалізація, і не було різких змін.
Загалом, студентам потрібно давати свободу. Потрібно давати їм максимум можливостей робити вибір.


В сучасному світі перемагає той, хто шукає нестандартні підходи, хто вміє більше концентруватись ніж інший, хто може зробити краще і має мотивацію бути кращим.  


В сучасному світі перемагає той, хто шукає нестандартні підходи, хто вміє більше концентруватись ніж інший, хто може зробити краще і має мотивацію бути кращим. Мене завжди захоплювали викладачі, які різними способами відхилялись від тої стандартної програми. Як зараз, добре пам’ятаю в мене був викладач Святослав Літинський, який вів курс алгоритмів, давав студентам можливість, що як тільки вони здадуть всі практичні, то одразу і залік поставить. Для мене це був челендж. Тобто не залік в грудні чи в січні, як у всіх, а тоді коли я здам всі практичні. Я впорався за 1,5 місяці і в жовтні отримав залік. Для мене це був той приклад викладача, який відходить від шаблону, даючи додаткову мотивацію працювати. Хочеться, щоб таких викладачів було більше , щоб їх максимально заохочували. Ось такі випадки для мене були просто вражаючі і мені дуже подобались.

Можливо, ще ви розкажете, як Ви все таки потрапили у Facebook і з чого все починалося?

Так, це був 2009 рік. Я закінчив Університет у 2008 і тоді вже займався спортивним програмуванням. Багато хто питає, чи гра в шахмати це спорт — так, тому що це вимагає постійних тренувань. Я вважаю, що все, що вимагає постійних тренувань, щоб показувати результат — це спорт. В спортивному програмуванні так само: якщо ти не тренуєшся постійно, то втрачаєш форму, “пасеш задніх”. Коли ти починаєш цим займатись, це стає частиною твого життя, і не можеш від цього відступити, просто так забути. Я потрапив на фінал змагань у 2009 році в Лас-Вегас, коли спонсором виступала компанія Facebook, де я познайомився з компанією. Хоч на фіналі змагань у Лас-Вегасі, я не показав високих результатів, але потрапити на змагання вже було великим досягненням, бо туди потрапляло лише 18 людей з усього світу. Коли я поспілкувався з інженерами Facebook, я зрозумів ті задачі, які вони розв’язують, насправді, дуже цікаві.

Facebook, як і тоді, так і зараз, є сайтом де завантажується найбільша кількість фотографій: кожного дня — сотні мільйонів. Всі ці фотографії десь треба зберігати, і мені інженери, один з яких був розробником, розповідали про систему для зберігання фотографій. Це мене так вразило. Насправді, це була складна задача, набагато складніша ніж будь-які задачі, які я до цього бачив для програмістів. Рекрутери запропонували мені пройти інтерв’ю, і я запитав: “Чому такі прості задачі? Навіть не цікаво”. Для тих хто займається спортивним програмуванням, немає абсолютно жодної проблеми пройти технічне інтерв’ю — все надзвичайно просто. Це підказка для тих, хто хоче працювати в крутій IT компанії: варто спробувати себе в спортивному програмуванні. Це спростить вам життя.

Я добре пройшов інтерв’ю і мені зразу запропонували не повертатися до Львова, а їхати в головний офіс компанії для завершального етапу інтерв’ю. Це була пропозиція, якої я абсолютно не чекав, і я сказав: “Ні, ні, ні, я нічого такого не планував, давайте я полечу до Львова, так як і планував …в мене там справи, робота, і мама чекає”. Я відхилив цю пропозицію, прилетів додому, але пройшов ще 2 інтерв’ю по телефону, і знову ж таки задачі виявились мені дуже прості. Я знову повеселив інженерів, і мене запросили на співбесіду вже в офіс компанії у Каліфорнії, де я пройшов ще 4 інтерв’ю за один день. Повернувся до Львова і мені сказали: “Класно, ти підходиш, давай до нас працювати інженером”. Я вирішив, що це цікава можливість, і от я через 10 років тут далі працюю інженером, але вже не у Facebook, а в іншій компанії. Ще такий цікавий момент: мені пощастило, бо це все відбувалось в 2009 році в розпал економічної кризи, але у FB тоді все йшло дуже добре. Компанія почала саме в той рік наймати з-за кордону інженерів в центральний офіс, не було проблем з затримкою візи, не було очікувань. Я погодився на цю пропозицію роботи і одразу в листопаді поїхав працювати. І так я пропрацював у Facebook 8,5 років до середини минулого року.

Чому Ви пішли з Facebook?

Я вирішив з Facebook піти, бо вже засидівся, треба шукати нове і ще більш цікаве, але це задача непроста, бо у Facebook надзвичайно цікаві складні задачі і великі можливості. Оскільки я так багато часу провів в компанії мені, по-перше, захотілось відпочити після майже 9 років. По-друге, мені захотілось зрозуміти: а чим я хочу далі займатись? Я взяв перерву і місяць тому вирішив знову піти на повноцінну роботу. Я обирав між різними компаніями, маленькими і великими, і знайшов одну, яка називається “People.ai” — компанія досить мала за мірками Кремнієвої долини: трохи більше 100 людей і ще менше інженерів. Проте займається досить цікавими задачами , які досі не змогли розв’язати такі великі корпорації, як Salesforce, Microsoft. Компанія допомагає автоматизовувати і знаходити різні можливості отримання прибутку для бізнесів, які продають будь-що, краще, швидше і ефективніше вести продажі. Мені особисто це цікаво з кількох причин: можливість допомогти побудувати компанію на початкових стадіях. Мені дуже подобаються люди в ній , деяких з них я знав до цього. Це людський фактор, про який я вже згадував. Крім того, ця компанія заснована українцем, і People.ai є зараз в Києві, тому, думаю, що зараз більше часу я буду проводити в Україні, і буде можливість частіше відвідувати альма-матер.

 

Текст Христина Забор та Ярина Стефанишин

Фото з особистого архіву Остапа Коркуни