Юрко Назарук: Студентські роки – це час, коли можна взяти все, що тобі потрібно у рюкзак і поїхати

Прагнення залишитись у рідному місці та будувати свою країну надихнули львів’янина, співзасновника холдингу емоцій «!FEST» Юрка Назарука на створення власного бізнесу. Вже завершуюсь університет він мав потужний бекграунд, починаючи  від роботи у «Львівській газеті» і до громадської діяльності, для створення чогось нового та унікального, і звичайно, амбітні плани на майбутнє.

Про факультет міжнародних відносин, як спартап наприкінці 90-х  років, цінності, що творять людину та бізнес у інтерв’ю з Юрком Назаруком.

Давайте почнемо з далека: ким ви хотіли бути в дитинстві?

Думаю, що спочатку це були цілком звичні дитячі історії на кшталт пожежника, і всього решта. Не було якоїсь мрії чи бачення, була постійно купа захоплень, які тривають  і до зараз: від ловити рибу до їзди на велосипеді. Але через те, що в мене батьки освітяни, відповідно було середовище, яке спонукало до спільного майбутнього з освітою.

Як тоді потрапили на факультет міжнародних відносин? Чому країнознавство?

Ніхто не знає відповіді на це запитання. Більше того я досі не знаю, що таке Країнознавство і для чого його зробили. Насправді я скажу, що те на чому я навчався було настільки дивне, що я з другого курсу фактично пішов і приходив тільки на іспити. Не ходив на пари, бо працював. Крім того, міжнародні відносини, а це “гламурна тусовка”. Коли мене питають про освіту, я кажу, що я людина без освіти і я закінчив міжнародні відносини.

Для мене вивчення мов – це ази, для цього не треба йти вчитися в університет. Як мій тато завжди казав, що їздити на машині, говорити англійською мовою і володіти комп’ютером – це як ходити, їсти і спати.

З однієї сторони моє навчання в університеті – це дивна історія, а з другого боку, я можу сказати, що зараз я розумію, що будь-яка освіта, особливо в ХХІ ст., крута там де є середовище, де ти можеш ділитися своїми знаннями, досвідом та набувати щось нове.

Людина подібно до гриба, “пропускає” велику кількість книжок, хорошої музики, і тих людей, які навколо. Подивіться де класна освіта: Кембридж, Стенфорд, Гарвард, Південна Корея теж, тобто там де ти можеш спілкуватись з тими людьми, які рухають планету вперед. Якщо ми говоримо про хорошу медицину це фактично Бостон в США, де вже працюють з інноваціями. В Стенфорді вся політика та державотворення. Тут ми їх книжки читаємо, а там ти спілкуєшся з цими викладачами. Основа – це науковці і люди, які роблять інновації. Факультет міжнародних відносин тоді був одним із найсвіжіших на той час середовищем. До нас приїжджали різні посли, делегації, постійно відбувались зустрічі з дипломатами поза звичними лекційними начитками, і ти відчував подих чогось нового.

Зараз є багато університетів, кращі, гірші, з різними спеціальностями, але є те що творить основу будь-якого з них – це середовище. Часом воно може мати визначальне значення, бо саме середовище допомагає тобі знайти себе. Ми зараз однозначно можемо сказати, що у Львові – це УКУ. Саме в УКУ всі бізнесмени, політики.

Я дякую університету, що сюди потрапив, адже зміг піти і спілкуватись з тими людьми, якими хотів. Знов ж таки, якщо вертатись до поняття класичної освіти, яка дає тобі навички, знання, то очевидно, я не отримав цієї освіти, але я отримав набагато більше, що дало мені можливість бути тим, ким я є зараз. З багатьма людьми з якими ми вчилися разом, ми спілкуємося досі.

Крім того – це громадська діяльність. Я був у всіх можливих організаціях, що дозволяло мені їздити по світу з іншими студентами, розширювати світогляд. Був у ГО “Молода дипломатія”, де ми робили все що хочеш: від видання журналів аж до страйків. Зрештою ті люди, які там були і зараз цим займаються: Віктор Довгань зараз є заступником Міністра інфраструктури України з питань європейської інтеграції, Святослав Цеголко – прес-секретар Петра Порошенка.

Коли йшли в університет мали очікування від навчання?

Бачте, я був львівський, крім того в  мене батько викладає в університеті і для мене це середовище було близьким. Очевидно воно змінює життя, і ці бурні студентські роки мають бути такі напівтверезі.

Хто в студентські роки мав на вас найбільший вплив?

Я думаю, швидше за все – декан Маркіян Мальський, він дуже різносторонній. Коли я почав навчатись, факультет був фактично стартапом, який зрештою він сам реалізував.

Зважаючи, що Ви доволі швидко почали працювати, то мабуть коли завершували Університет уже розуміли, що Країнознавством займатися не будете…

Я навіть не усвідомив той факт, коли його завершив. Я пам’ятаю, що мене навіть у Львові не було, коли був випускний. Це ж період активних громадських протестів, в яких я брав участь, працював з другого курсу в “Дзизі”, був директором “Львівської газети” в якій працювало 10 людей. На момент завершення університету в мене вже був активний досвід, тому я навіть не помітив як закінчив.

Зараз в нас в компанії працює понад 2 тис. людей і у всіх, кого я брав на роботу, я ніколи не дивився диплом і не питав хто він за спеціальністю.

За якими критеріями тоді підбираєте членів своєї команди?

Єдиний спосіб, яким я користуюсь, коли підбираю в команду нову людину: дивлюсь в очі і лише тоді розумію, що переді мною є людина, яка готова працювати зі мною. Після цього випробувальний термін, який триває до трьох місяців, але в принципі за перші два тижні, цілком очевидно, чи людина може щось робити чи ні. Тут все-таки задача двостороння: нам – відкрити кращі сторони цією людини,  а їй – розкритися. Є люди, які мають класні таланти, круті думки, ідеї, але часто ними не хочуть ділитися.

Ну і ще важливий критерій – краса. Ти ж дизайном займаєшся і ти працюєш серед цих людей, тому вони повинні тебе надихати (Сміється).

В одному з своїх інтерв’ю ви сказали: Ми будували компанію цінностей. На яких саме цінностях базується компанія «!FEST» і Ви, зокрема.

Насамперед, ми працюємо з людьми і ми дуже цінуємо стосунки з ними, які базуються на довірі, бо основа бізнесу – це комунікація та довіра.


Щоб не казали, ми завжди дивимося в очі своїм клієнтам і для нас відчуття правди і відчуття довіри  – це теж є однією з цінностей, якими ми керуємося.


Мене дуже тішить, що за понад 10 років нашої діяльності ми дійшли до того, що ті люди які з нами працюють і працювали віддали дітей в нашу школу (Школа вільних та небайдужих). Для мене це одне з найбільших проявів довіри, коли ти не просто віддав 200 грн., неважливо скільки, не тільки купив поло, пішов в ресторан, а ти віддав свою дитину і повірив, що ми можемо зробити щось круте. Відчуття взаємовідповідальності – це теж одна з цінностей.

Окрім того, цінності, які об’єднують нас трьох як партнерів, і лягають в основу компанії. Ми будуємо компанію на засадах поваги та людяності, а отже однаково маємо бачити своє майбутнє. Коли ми говоримо про Україну здається, що це високопарні слова, але коли ти починаєш дивитись результати останніх виборів, то розумієш, що це далеко не так. Ми однаково бачимо своє майбутнє, розуміємо, що таке свобода слова, рівні права для всіх,  тобто ми на цьому базуємося. Це і розуміння нашого місця в світі, своєї ідентичності, і любов до того міста, де ти живеш. Все-таки ми працюємо з людьми, наша команда це понад 2 тис. людей і близько мільйона клієнтів в місяць – і це все про стосунки. Ми завжди вчимо, що все починається з елементарних речей – ти маєш зробити трішки щасливішими своїх працівників. Якщо людина щаслива, вона має, в принципі, зарплату, якою вона задоволена, комфортні умови праці, але найважливіше – це середовище в якому вона працює. Лише щаслива людина може зробити щасливою інших, зокрема клієнтів, які приходять в твої ресторани чи купують одяг. Це єдине правило успіху.

Ви згадували про школу: чому власне, школа? Освітній проект, якими ви раніше не займались.

Повернемося ще раз назад: ви бачили результати виборів, так? Немає іншого варіанту, ніж починати з нуля. Точніше є два варіанти: або виїхати, або почати з нуля.

Основний мотив, чому я почав займатись бізнесом – це не виїхати зі Львова. Львів – це не Париж, тут немає великих грошей. У нас на пальцях можна порахувати успішні компанії, і то їх всі ненавидять. Переважно львів’яни не люблять успішних людей.

Коли я закінчував в 2002 році, успішні компанії тільки ставали на ноги: тоді починав Тарас Барщовський (Яблуневий дар), Віталій Антонов (Галнафтогаз). Це компанії, які базувались на західних стандартах, які ставили собі високі цілі і їх досягали.

Все-таки ми не Каліфорнія, хоча колись Борислав на Львівщині називали Галицькою Каліфорнією, коли в нас була нафта і це був цей золотий час для Львова. Уявіть собі середовище Львова в 1900 році, коли громада вирішує будувати Оперний театр, філармонію, з’являється перше казино. А Оперний театр, це вже одна з ознак метрополії. Тоді все почалось. А зараз що ми збудували? Чим Львів може похвалитися за двадцять років?

Крім торгових центрів…

За 25 років, чи з’явилися в нас будівлі, які означають століття? Найпрогресивніше, що в нас збудували за цей час – це центр Шептицького. І найбільший парадокс в тому, що найбільш консервативна частина суспільства Греко-католицька церква, збудувала найбільш модерний об’єкт у Львові. Але закономірність в тому, що прийшло 70 років комунізму, і насправді, генерації людей були знищенні, хоч спадок в нас є великий.

Коли я завершував університет усвідомлював, що з моєю спеціальність мені не було, що робити у Львові. Які міжнародні відносини у Львові в трьох компанія? Куди йти працювати: в міську чи обласну раду? Чесно, така кар’єра мене не приваблювала, я прагнув ставити собі вищі цілі.

Інакше, працювати в Дипломатичному корпусі, але для цього треба було їхати в Київ, а для мене це те саме, що еміграція. Якщо вже емігрувати, то ліпше в Нью-Йорк, ніж в Київ, принаймні там точно більші шанси і так само говорять іноземною мовою. Логіка була проста: зробити щось, щоб залишитися у Львові.

Я досі вважаю, що однією з головних речей, котрі «!FEST» реалізував – це прецедент для молодих людей: сказати, що насправді все можливо у Львові. Центр – це там, де ти. Столиця – це велика умовність, якщо ти можеш генерувати сенси, маєш пристрасть до чогось, можеш працювати – ти можеш робити це в своєму місті і для цього не треба нікуди виїжджати, всі можуть приїжджати сюди.


Ми один з прикладів тих компаній, які показують, що все можливо.


Нещодавно ви повернулися з освітнього форуму в Дубаях, після нього з’явились нові ідеї, проекти? На що вас надихнув цей форум.

Форум в Дубаях – це один з найкрутіших івентів в сфері освіти і я взагалі вважаю, що якщо ти займатися освітою, ти періодично повинен відвідувати подібні заходи, через те, що все дуже швидко змінюється і мусимо йти в ногу з часом.

На мене найбільше вплинув минулорічний форум, через те, що темою форуму був 2032 рік і це мислення перевертає все з ніг на голову, і з голови на ноги. Логіка наступна: діти, які зараз йдуть в школу будуть випускатись в 2032 році. Треба вже почати думати про те, що буде 2032 році, потрібно уявляти цей рік, аби взагалі розуміти чого їх вчити. І виявляється все трохи інакше, як ми думаємо.

Коли ми починали школу, то все-таки почали з набору цінностей: написали конституцію, виписали все на стіні і пробували комунікувати з дітками якраз про цінності. Так як ми ніколи не займались освітою, нам набагато легше: немає шаблонів, обмежень.

На сьогоднішній день в Школі навчається 320 дітей і я щиро переконаний, що це лише початок цього проекту, бо ми говоримо про 5 шкіл у Львові та 100 – в Україні і, в принципі, це можливо. Просто треба більше людей, які будуть втілювати, підтримувати нас. Те, що в нас немає досвіду виявилось великим плюсом: ми відкрили школу за 2,5 місяців з нуля, і нас це абсолютно не лякало.

Але ключовою задачею наших шкіл буде ділитися тим, що ми робимо з загальнодержавними школами. Навіть якщо наші 320 дітей закінчать школу і будуть найкращими та найуспішнішими, вони все ж, будуть жити в тому середовищі, що інші. Наша ціль – аби всі дітки, котрі живуть, принаймі, у Львові отримати достатній рівень освіти.

Приватна освіта, в силу своєї природи, може це робити швидше, ніж державна. Ми без проблем, сіли, полетіли в Дубаї, щось побачили, зустрілись з різними науковцями і все, на другий день почали це впроваджувати. В державних школах – це все складно через інертність і величину цієї машини. В одній Львівській області 60 тис вчителів.

Одна порада для студента першого та останнього курсу.

По-перше, я вважаю, що вся освіта це умовність. Ми думаємо, що в нас є певний період, коли нас щось навчать і після того ми вийшли прогресивні та розумні. Але це не так:


освіта це те, що триває протягом усього життя, її неможливо зупинити. Якщо ти хочеш чогось добитися, ти не можеш зупинитися в тому, щоб ставати кращим.


Коли ти починаєш мандрувати – розумієш, що світ дуже великий, і ми далеко не на дні. Це нам так здається: в нас корупційна країна, тяжко жити… Коли ти приїжджаєш в Африку чи країни Азії, чи в Індію – ти бачиш цінність цієї освіти. Освіта – це єдиний шанс вирватися з цього замкненого кола, потрапити в інше середовище.

Часами ми дуже недооцінюємо те, що в нас є можливість отримати базову вищу освіту, чи навіть шкільну освіту і отримати її ще не такої поганої якості. Я б не переоцінював важливіть університету як такого, чи навіть вищої освіти, через те, що це не має зупинятися.

Нічого у вашому житті не зміниться після закінчення університету. Ви не маєте зупинятись в тому, щоб працювати над собою. Зараз все базується на пристрасті до своєї роботи. Якщо ви бачите, що вас нічого не вчать – звалюйте з пар і шукайте те, що вам хочеться. Ви хочете бути столяром чи слюсаром? Шукайте спосіб, як це робити.

Ще одна річ, яка суттєво змінює наше бачення, від відношення наших батьків: колись в Радянському союзі всі казали, що великим гріхом є те, що ти був водієм, і тут – пішов у музиканти. Маю на увазі те, що людина змінює свою професію. Моя мама пропрацювала 40 років в школі і вона не уявляє, що може бути щось інакше. Добре, що вона знайшла себе в цьому, але я до того, що ХХІ ст. передбачає змінність цих речей. Люди повинні змінювати свої професії, шукати себе. У всіх є одна ціль – це бути щасливими. Якщо ваша робота, чи ваша спеціальність не робить вас щасливими – тікайте якомога швидше. Тільки не в нікуди – шукайте, працюйте над собою. Ми постійно собі думаємо, що буде новий президент, новий уряд – буде в нас Європа. Але нам всього-на-всього треба піти пофарбувати паркан. Все залежить тільки від нас. Тоді наша країна буде виглядати інакше, краще.

Всі успішні підприємці починали із захоплення та пошуку однодумців. Думаю, що це однаково чи для першого курсу, чи для другого, чи для четвертого. Крім того, у вас є переваги: ви отримуєте стипендію, у когось є здорові батьки, котрі допомагають, ви маєте де жити, якщо живете з батьками чи в гуртожитку. Використовуйте цей момент, щоб читати книжки і подорожувати.

Якщо ви дивитесь в телефон на місце, куди хочете поїхати, то ви бачите одне, якщо ж вам поїхати туди – ви починаєте бачити інше. Круто коли ти можеш бачити річ з різних кутків. Є таке українське прислів’я: “Кут бачення залежить, від кута сидження”. І цей “кут сидження” ти можеш постійно змінювати. Студентські роки – це час, коли можна взяти все, що тобі потрібно у рюкзак і поїхати. Зараз маємо багато можливостей, що дозволяють шукати нові ідеї та відкривати світ по-новому.

Текст Ольга Гординська

Фото Микита Завілінський