Богдане Миколайовичу, перше, що ми б хотіли у Вас запитати – що для Вас Львівський університет?
Це моя alma mater. Він подарував мені зустріч з видатними професорами, непересічними людьми, які викладали в університеті на філологічному факультеті. Я маю на увазі Теоктиста Івановича Пачовського, який читав курс давньої української літературу, Міщенко Леонілу – курс літератури ХІХ ст., Петра Кострубу – курс української мови, Юрія Мушака – викладача латинської мови. Вчили ми латину, щоправда, коротко. Також Ірину Ощипко – курс стилістики української мови. Щоб скласти іспит з цього курсу, треба було добре помучитись. Окрім того, в свої студентські роки, та й уже після них, я мав незабутні зустрічі з професорами Олександрою Сербенською, Іваном Денисюком… Під час навчання я познайомився з багатьма студентами, які в той час вчилися на стаціонарі. Були й такі, що вже закінчили університет і працювали лаборантами. Не можу не згадати тодішнього студента філологічного факультету, а тепер доктора і професора, Михайла Гнатюка, випускника університету; поета Романа Лубківського, який писав нам сценарії для студентських вечорів; Михайла Косіва, що очолював Інститут Франкознавста і був президентом клубу творчої молоді “Пролісок”. А також двох чарівних дівчат-лаборантів: Ларису Боднар, тепер доцента кафедри української літератури ім. Михайла Возняка та Тетяну Кобржицьку, кандидата філологічних наук, яка живе і працює у Мінську. А хіба можна забути Зеновія Булика, завідувача лабораторії фольклору, де часто за кавою зустрічався уже в життєвих обставинах з геніальним Юрієм Мушаком та Іваном Денисюком. Зустрічі з цими людьми важили не менше, ніж лекції, які я слухав. А як не згадати Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене у 1999 році очолити кафедру театрознавства та акторської майстерності на філологічному факультеті, чи декана цього факультету Тараса Салигу, розумного, емоційного, критичного, вимогливого і доброго. Саме під його керівництвом утворилася кафедра, яка згодом стала осердям нинішнього факультету культури і мистецтв. Прихильність, яку вони дарували, допомагала мені утвердити себе актором, творчою особистістю. Я вже не кажу про суто людські риси.
Університет – джерело знань, джерело духовності, повторюючи слова Івана Франка “Отримати на собі печать духу, тобто сили, надії і волі…”. Своїм студентам, випускникам я тепер кажу: “Пам’ятайте, що ви закінчили Львівський університет і йдете з печаттю духу Івана Франка”. Пам’ятайте завжди про свою alma mater.
Чому свого часу Ви обрали саме Львівський університет? Як відбувався Ваш вступ у Львівський університет?
Мій вступ в університет відбувався у дивний спосіб. У той час лаборантом на кафедрі української мови була Валентина Черняк. Вона любила театр і часто приходила на вистави. Одного разу, після перегляду прем’єри, вона підійшла до мене, молодого актора, і сказала: “Богдане, Вам треба вчитись. Недостатньо акторських здібностей, треба мати широкий кругозір і світобачення. Потрібні знання. Поступайте в університет”. А в заньківчан вже була така традиція, що багато акторів, працювали в театрі, і заочно здобули університетську та театральну освіту. Серед наймолодших акторів, що мали університетську освіту і працювали в театрі, я назвав би Аллу Бабенко, Володимира Глухого, Наталю Лотоцьку. Тож нічого дивного не було в тому, що і я вступив на навчання до Львівського університету.
Чим Вам найбільше сподобалось навчання в університеті? Чи можете розповісти цікаві історії з періоду навчання?
Я спочатку вчився на вечірньому відділенні філологічного факультету. Праця в театрі – це вранці репетиції, а ввечері вистава, тож часто пропускав вечірні заняття. На гастролі театр виїздив, як правило, у кінці травня, коли в університеті починалась літня сесія, тож доводилось складати екзамени достроково. От приходжу з талоном до Теоктиста Івановича Пачовського, щоб скласти достроково іспит з давньої української літератури. А він мені каже: “Як Ви можете здати давньоукраїнську літературу, коли на наших лекціях не буваєте, наших конспектів не маєте?” А я кажу: “Як не маю? Я переписав Ваші конспекти, от прошу”. Показую йому. “Та і всю рекомендовану літературу я теж переглянув, перечитав» і називаю кілька книжок.. Він з мого списку називає один підручник і каже: “Якого він кольору?”. А я : “Перепрошую, але я дальтонік…”. Я дійсно дальтонік, не розрізняю добре кольорів. Він так іронічно усміхнувся і продовжує:
– “Цікаво… А скажіть, скільки він коштує?”
– “Я не заглядав”
– “А хто редактор?”
– “Я не звертав на це уваги ”
– “А треба звертати! Бо то дуже важливо, під чиєю редакцією книжка видана!!!”
Я це тоді, знаєте, пропустив повз вуха, а тепер, коли читаю, дивлюсь під чиєю редакцією вийшла книжка. Бо редактор – це гарантія науковості, вагомості книжки.
Після таких розмов, і не тільки з Теоктистом Пачовським, а й з іншими викладачами, я перевівся на заочне відділення. Так було значно легше і я успішно закінчив університет у 1971 році.
А якби у Вас була змога щось змінити в університеті, у викладанні щось реформувати, що б Ви зробили?
Думаю, найважливіше – це особистість викладача. У театрі ми це називаємо рукопокладанням. Це без сумніву, не тільки зміст, матеріалу лекції, але й манера її подачі, людські якості, уміння зрозуміти і підтримати, це також контактність, демократизм, уміння створити атмосферу довіри до себе, як до людини. У своїй педагогічній практиці я помітив, що як тільки ідеш до дошки, щоб там щось написати, намалювати мізансцену, у студента активується рефлекс зі школи – абсолютна відраза.
Очевидно, інноваційні речі можуть допомогти, комп’ютер, слайди, відеоряд. Це все потрібно застосовувати. Але сама особистість викладача, який веде з Вами розмову про сутність речі, яку він знає дуже добре, відчувається студентами. Діалог – одна з важливих форм. Він допомагає виявити розуміє вас студент чи ні, допомагає активізувати його. Діалог, суперечка – це показник активності групи і сприйняття викладача як рівного собі. Тільки вимогливість і строгість в навчальному процесі це до певної міри концтабір, а з творчими людьми, це точно не веде до успіху.
Зараз студенти дуже багато пробують себе в різних проектах за межами університету. Інколи це не дає їм змогу відвідати лекції. Але вони в цей час зробили цікавий захід, і це треба цінувати і підтримувати. Я за виступ студентові на концертах додаю бали за навчальний процес. Особистість педагога не може замінити жодна технічна апаратура. Вона конче необхідна, бо життя зараз зовсім інше. Воно не може бути таким як колись, але особистість ніхто не відміняв. Вона все одно буде домінувати в університеті. Тому готуйте себе як особистість зі своєю точкою зору. Я вважаю, що ці дискусії дуже важливі. Наприклад, я був в Австрії і мене вражало, як там працює викладач з історії театру. Ділить їх на групи по 4 особи, вмикає на екрані уривок з вистави і каже: “Ви обговорюйєте те, що побачили, даю вам на це 15 хвилин після перегляду”. Сам виходить у коридор, кличе мене. Він там собі курить, можна випити каву, постояти з ним. І через 15 хвилин заходимо. Ці групи, кожна окремо, приймають рішення щодо інтерпретації побаченої сцени. Це дуже цікаво, коли групи щось обговорюють, існує дискусія. Це ж є метод роботи, правда? Тоді дійсно цікаво, що ти думаєш. Хай помиляється людина, не це важливо, важливо стимулювати творчість. Те, що було колись в українській Києво-Могилянській академії, братських школах, студенти писали опуси, твори, їх ставили, читали на сцені… І це прекрасно. Адже для виступу на сцені, в семінарі у дискусії треба мати не тільки знання, але й сміливість. Це уміння перебороти страх, нерішучість, і виробити у собі сміливість і уміння впливати на зал. Активний студент – це мета викладання.
Вважаю, що творчий підхід до викладання це дуже важливо. Думаю Львівський університет цікавий був особистостями. Я б радив студентам цінувати зустрічі з викладачами в часі перерви. Не соромитися запитати і сказати, чого ти не знаєш. Мене так вчив учень геніального Леся Курбаса, Борис Тягно в студії, якою керував. Він завжди казав: “Не знаєш – запитай. Ніколи на сцену не виходь і не маркуй, що ніби знаєш, бо потім робиш блуди. Ти виясни все, а тоді виходь. І зробиш”. Тому я і зараз, маючи і звання, і вік, якщо мені не зрозуміла сцена, її інтерпретація, що ми маємо зробити, що ми сценою хочемо сказати, то я говорю: “Стоп. Не зрозумію”. Всі: “Богдане Миколайовичу, ну що Ви там…”. Я кажу: “Вам зрозуміло, я дуже тішуся. А мені не зрозуміло, може вияснимо?”. І ми виясняємо хто тут веде сцену, а хто підпорядкований і який має бути результат цієї сцени. Коли ми з’ясували, то вже нема проблеми технічно її виконати. Але виходити і щось робити, не знаючи що – безглуздо. Чи Ви зварите борщ, коли не знаєте як? Ви спочатку мусите взнати, спитати маму, бабцю, в книжку заглянути, правда? А не вигадувати новий рецепт, накидати туди, наприклад, сливок чи яблук. Це ж нонсенс. Тому ніколи не треба соромитися сказати: “Не зрозумію”. І це є достоїнство, коли студент каже: “Прошу повторити”. Коли я щось диктую і прошу своїх студентів записати і як хтось не встигає, я зразу кажу: “Не заглядай до сусіда в зошит, він робить помилку – ти зробиш. Тобі не ясно – спитай”. Вони вже привчені: “Богдане Миколайовичу, прошу повторити з того моменту, я не встигла”. Я повторюю, бо це особистість і має право спитати. Це дуже важлива річ – не маркувати і не казати, що ніби я знаю, а по суті – не знаю. Мені незрозуміло і з тим нерозумінням я йду додому, а потім мучуся. Коли зразу можна зясувати і все зробити. Після лекції підійти і спитати. У нас є так звані індивідуальні години, коли я з усіма не встигаю працювати, я студента залишаю і питаю, які проблеми, що гальмує. Тоді через ближчий контакт, без свідків, людина може розкриватися і говорити. Або “я тут не розумію, мені тут тяжко, я не можу зрозуміти, що тут є”. Пояснимо, розберемо, нічого тут страшного нема, не святі горшки ліплять. Тобто, особистість викладача не може замінити ніщо.
Якби Ви могли повернутися у своє студентське життя, Ви б щось змінили?
Я б нічого не міняв. Знаєте, не можна нічого повернути. Очевидно, в житті людина робить багато речей, за які вона потім може почувати незручність або розкаяння. Це буває в житті, це буває в стосунках між людьми. І навіть у взаєминах з близькими людьми, батьком, матір’ю, братом, сестрою, дружиною, дітьми. Тим більше, з віком бувають різні речі. Але, на превеликий жаль, вернути час назад не можна.
Коли Ви відчуваєте, що щось не так зробили, то маєте шанс в подальшому не робити цього. І зробити в десять разів більше доброго і перекрити те, що ви колись зробили не так.
Я не шкодую ні за чим, що було. Ці шістдесяті роки, які формували нас як вільних людей, які відчули подих свободи, цікавились імпресіонізмом, театром абсурду, формувалися під впливом поезії Василя Симоненка, Ліни Костенко, Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Уявіть собі, “Балада про штани”. Тут у школі вчили “Баладу про комсомольців”, а тут – “Балада про штани”. Черевик стоїть на столі намальований чи копиця сіна – імпресіонізм? Жодної, вам, розумієте, класичної інтерпретації. Це ж було і в поезії і це формувало наше інше, нове бачення світу, потрібно було звертати увагу на деталі, бути уважними. Саме це нас зробило такими, якими ми є зараз.
Ви постійно працюєте зі студентами. Що б Ви їм побажали, при виборі професії, у навчанні?
Студентам я раджу – пробувати себе у всьому, виявляти себе, свою особистість, а це – і спосіб мислення, і пристрасть, характер.
Для прикладу, Святослав Вакарчук. Закінчував фізичний факультет, навчався в аспірантурі. У шкільні роки грав на акордеоні і дуже хотів співати. І співав. А потім створив гурт “Океан Ельзи”. Я не знаю, чи більше зробив би він для України і для молоді – як фізик своєю дисертацією “Сюзі”, яку до речі захистив вже будучи відомим як соліст “Океану Ельзи” чи те, що він став зіркою української естради, формуючи смак молоді, її патріотизм через українську пісню.
Відкривайте в собі свою індивідуальність! Можливо, хтось має організаційні здібності, може організувати всіх. Тоді нехай іде в управління, готується бути управлінцем. Згуртувати, зробити, виконати. Це теж потрібно вміти в своїй голові все у логічному порядку, а часом і не в логічному, розкласти і виявити. Правда?
Розмовляла Ольга Гординська та Марія Робак
Фото Анастасії Кілар
