Андрій Сайчук: Щоразу, як я приїжджав до Львова, куди б не йшов – завжди потрапляв до університету

Часто люди з дитинства мріють ким вони стануть, мріють про свій вступ в університет, а як було з Вами? Чому Ви обрали саме Львівський університет?

Я народився в Росії, в Сибіру і мій батько завжди вважав, що нам треба повертатися до свого історичного коріння. Відтак ми мали переїхати до Львова ще раніше, але не склалося, оскільки за Радянського Союзу це було непросто. Але, як тільки Радянський Союз розпався, ми переїхали до Червонограда і вже звідти мені видавалося, що я маю вступити у Львівський університет. Тим не менше, на перший курс я вступив ще в Криму, в нас був обмін такий. Тоді квартири міняли, не можна було ще продавати, приватизовувати. Так вийшло, що я там вступив, а вже після першого курсу перевівся до Львова.

Які були Ваші перші враження від університету, коли Ви тільки почали навчатися?

Мене страшенно вразила будівля університету, я навчався у головному корпусі. Це колишній Галицький сейм. Університет справді був на мою думку неймовірним.

Опишіть себе як студента.

Я був, напевно, не найкращим студентом щодо успішності. У мене були не дуже високі оцінки, можливо, це пов’язано з тим, що були 90-ті роки. Тоді був трохи дивний час, ніхто не розумів зрештою, яким буде майбутнє. Мені здається, зараз студенти більше вмотивовані, більше розуміють, для чого вони вступають в університет. Я, щоправда, багато читав поза програмою і це мені допомогло. Але я не був успішним студентом, а середні бали були “задовільно”. У мене бували сесії, коли я йшов, наприклад, по талону, а це було досить часто.

Я жив у гуртожитку. Спочатку доїжджав і для мене це була страшна морока. В університеті завжди були якісь цікаві, веселі речі, то ми театр організували, то випускали свою газету. Після третього курсу я вже почав працювати і в мене це накладалося на навчання, вчився ж на денному.

Чому Ви обрали філософію? Що Вас зацікавлювало в філософії?

Коли я вступав в Криму, думав поступати на історичний, мені подобалась історія. Хоча я набрав потрібний бал, було забагато людей, а на філософії навпаки був недобір. І мені запропонували семестр “перебутися” на кафедрі філософії. Але мені сподобалося, і я залишився. Треба віддати належне кафедрі філософії Сімферопольського університету. Це була непогана школа і навіть, якщо сказати чесно, на контрасті тут (у Львівському університеті – Авт.) мені здавалося, що слабше викладали саме філософію, хоча у Львові, мабуть, сильнішою була історія філософії. Деканом в нас був Андрій Пашук. Філософський факультет тільки відкрили на руїнах марксизму-ленінізму і саме Андрій Іванович був натхненником цього, промоутером. Він був дуже класний декан і справді, його лекції, те що він розповідав про схоластику, середньовічних філософів, досі в мене в голові забилося. Оккам, Тома Аквінський, Августин… Ще варто згадати Андрія Дахнія – це людина, яка також мала на мене великий вплив, а також Стефанія Андрусів. Вже на магістерці мене Марія Зубрицька підібрала. Я написав тоді якусь наївну і амбітну статтю про постіндустріальну шизофренію або щось в такому дусі. І вона сказала: “Це дуже смішно, давайте беремо його”. В той час вона саме приїхала з Америки і ходила з рюкзаком, що було дуже незвично і робило її несхожею на інших викладачів.

Яка атмосфера панувала серед студентів на Вашому факультеті, між вами, між одногрупниками?

По-перше, нас була невелика група філософів, але всі були дуже дружні. У нас була традиція збиратися, це називалося симпозіум. У Стародавній Греції греки симпозіумом називали не тільки місце, де вони обговорювали мудрі речі, а й пили вино, їли, бенкети влаштовували. У нас теж були такі симпозіуми, ми збиралися і йшли десь до лісу чи ще кудись, робили пікніки. У нас Мирослав Побережний вчився, засновник фестивалю авторської пісні “Срібна підкова”, Віктор Царан, музикант. Курс був непоганий, я підтримую з усіма стосунки. Але так склалося, що після третього курсу я більше проводив часу зі студентами-журналістами. Були якісь проекти, пробували видавати газету для студентів. Вона називалася “38 градусів”. Ідея належала, здається, Роману Вибрановському. Він десь в діаспори дістав пару тисяч доларів на друк. Взагалі тоді на журналістському факультеті був надзвичайно сильний курс. Купа було цікавих людей, які потім стали відомими журналістами: той самий Вибрановський, Олексій Шевченко, Юлія Бориско, Оля Сніцарчук, Аліна Станкевич, Оля Пирожко. І з цим же курсом тусувався, Дмитро Добродомов, прес-секретар Петра Порошенка, Святослав Цеголко. І Дарка Чепак, до речі, колишня прес-секретар Януковича, теж з їхнього курсу. Ще був Борис Варга, який потім був засновником незалежного радіо в Сербії  Б-92. Словом, вони якось втягнули мене в свою орбіту і сказали: “Починай писати”. Я почав дописувати в  “Експрес” Ігоря Починка, який дуже мене здивував авансом в 50 доларів — на теперішні гроші. Це була фантастична сума, я прийшов і не мав навіть цигарки в кишені, а вийшов – просто Крезом. Потім працював в “Поступі”, де Тарас Смакула був головним редактором. В “Поступі” я вже трошки затримався. Класна була школа, класна була газета, там справді прищеплювали поняття про свободу слова. Я ще якийсь час думав: допишу магістерку, іду в аспірантуру.


Думав, що журналістика не зовсім моє. Але минуло 10 років, і раптом ти бачиш, що це все, що ти вмієш робити, і робиш це добре. Все це і є ти, і іншим вже не будеш.


Можете розповісти якісь цікаві і смішні історії, що у Вас були з одногрупниками, з викладачами?

По-перше, ми ходили на музичні фестивалі, наприклад, “Альтернатива”, “Вивих”, який ми ще трішки застали. Тоді був такий неформальний рух, я був неформал, патлатий, тусувався з такими самими. У Львові було купа гопників зі своєю субкультурою, з якими ми часом билися. Були веселі часи, ми багато пили вина і горілки. Але це все було до третього курсу, поки я не почав заробляти на себе. Тоді в мене все зразу різко помінялося, я став уже серйозніше думати про життя. Але от перший-другий курс у мене був дуже веселий в тому сенсі, що я багато їздив – то до Тернополя на фестиваль “Нівроку”, то ще кудись. В нас був клуб “Лялька”, в той час це був єдиний нормальний нічний клуб у Львові. Він реально був культовим, охорона була та ж, що в “Поступі”, де ми тоді працювали, всі свої. Ми були неодружені. З Олегом Комарчуком, він тепер ресторатор в Тернополі, теж вчився на філософському, брали після роботи таксі і їхали до “Ляльки”. Там тусили до ранку, дуже часто в нас такий був графік, потім відсипалися і їхали назад в редакцію газети. Якось так проводили час, були дуже ще молоді, це було дуже весело.

Якби у Вас була можливість повернути час назад, чи змінили б Ви щось чи все залишили так, як було?

Мені здається, що з одним я дуже сильно промахнувся, ще коли вчився у школі в 4 класі. Мені батьки казали, що треба перевестися до класу з англійською мовою, а я вивчав німецьку. У підсумку, зараз я, якщо є німці в компанії, ніколи не кажу, що вчив німецьку тому, що вже тепер знаю англійську значно краще за німецьку. Тому я б більше приділяв уваги англійській мові. Зараз це виробнича необхідність. На загал, можна було б, звичайно, другий – третій курс, провести продуктивніше… Але, відверто вам скажу, я так мріяв про цей диплом, що він у мене буде червоний і в кінцевому варіанті в мене його ніхто ніколи не спитав. Здається, ще на першу роботу я приніс копію, але у всіх інших випадках достатньо просто сказати: “Так я вчився у Львові, у Львівському національному університеті”. І все ок, це нормальний університет.


Але головний скарб, який ти звідти виносиш, це люди, з якими ти там познайомився.


Подивіться, люди з якими я пив пиво, умовно кажучи на Погулянці, – хтось зараз очолює департамент Міністерства зовнішніх справ,  хтось зараз сидить на Банковій, прес-секретар Президента. Словом, ті зв’язки, які зав’язуються в нормальному університеті і  він достатньо престижний, потім тягнуться. Так, можна було б бути зразковим студентом і отримати червоний диплом. Забити на всі вечірки, не пропустити жодної пари. Але я не впевнений, що в мене були б ті самі друзі, що зараз, а вони успішні і самодостатні люди.

А чи не було Вам шкода, що Ви закінчуєте університет? Вже не буде цих  студентських вечірок, вражень…

Тут такий момент, під кінець вже трішки втомлюєшся від цих вечірок. По – друге, звичайно, що було. Вже після переїзду до Києва, кожного разу, коли я приїжджав до Львова, куди б не йшов – завжди потрапляв до університету. Але щоразу приходиш і розумієш, що ти вже нікого тут не знаєш, це все нові люди. Ти не можеш у цьому застрягнути, не можеш два рази повернутися в одну річку. А був сильний сентимент аж до того, що я думав, може, все-таки, піти в аспірантуру. Ще трошки взяти часу такої безтурботної молодості, але, самі розумієте, що життя часом занадто жорстке, щоб собі це дозволити.

Смішна історія?

Якщо Ви згадали…

Я думаю, яку не соромно розповісти… (Сміється). У мене завжди було погано з фізикою, я дуже сильно запускав її в школі. Завжди думав, що не буду вчитися ніде, де фізика може бути в пригоді. Але в нас вирішили інакше. Вирішили, що філософ має бути надзвичайно широко освічений і у нас була  хімія, вища математика, все що хочеш. Але, наприклад, хімік був добрим чоловіком, і сказав: “Мені трохи шкода, що ви такі байдужі до мого предмету, але я бачу, що загальна ерудиція у вас є, в школі ви вчилися добре. Я вам поставлю зараховано”. А з фізики все було серйозно, тому що були два курси, релятивістська механіка, стандартна модель, рівняння Шредінгера… Словом, повний жах для мене, і все це викладав пан Семак і він зразу послав мене на комісію. Я до комісії готувався, готувався і розумів, що не маю особливо з чим прийти. Але в мене були знайомі фізики. Я пішов до них і кажу: “Знайдіть мені генія, який може все пояснити за 15 хвилин”. Вони мені привели такого суперботана. Кажу: “Слухай у мене завтра судний день – я нічого не знаю з фізики, тим більше, з ядерної. Просто напиши мені щось, що вважається перепусткою до раю”. І він мені написав якісь формули на листочку і я всю ніч намагався їх вивчити, просто запам’ятати, щоб відтворити. Потім, коли прийшов до Семака, кажу: “Можна, я напишу на листочку все, що я знаю”. Він сказав: “Добре”. Я написав йому ці речі і здав. Він сказав: “Ви тут помилилися: “x” з “у” переплутали”, ще там щось, посміявся. У нього було почуття гумору, що мене врятувало. Потім я розповів йому про Ортегу-і-Гассета, його есей про імперіалістичні зазіхання фізики. Трохи подискутували, мали приємну розмову. Але потім він каже: “Добре, але цього все одно замало, навіть на трійку”. Я кажу: “Давайте додаткове запитання”. Він сказав: “Ок, давайте. Це база цього курсу, напишіть мені рівняння, яке описує стан енергії чогось там чомусь там”. Я одразу написав йому е=mc². Я не знаю чому, але він сміявся досить довго, його просто порвало. Потім каже: “Ви любите фантастику?”. Я сказав: “Так”. Він: “Фентезі чи наукову?”. Я думаю, як ж правильно відповісти, це ж додаткове запитання, може скажу наукову, він ж науковець. Кажу: “Наукову”. Він у відповідь: “Неправильно. Те, що ви написали це фантастика, але ненаукова. Але це було дотепно, тож трійку маєте”. Так я перейшов на наступний курс.

Що б Ви могли побажати сучасним студентам?

Знаєте, коли я був на курсі третьому, у нас затримували стипендію. Стипендія була смішна, але тим не менше робились страйки, перевернули машину біля університету. Я теж був у страйковому комітеті, ми пішли до декана, Андрія Івановича Пашука, і кажемо: “Ми вимагаємо звільнити нас від пар, бо ми страйкуємо!”. А Андрій Іванович нам: “А які у вас вимоги?”. Ми кажемо: “Як які? Нам не платять стипендію!”. Він каже: “А я думав, ви проти Кучми, наприклад. Якби ваші вимоги були політичні, за свободу, за демократію я б вас відпустив і навіть сам би з вами пішов на страйк. А так – ні. Йдіть на пару, ви і цієї стипендії не заслуговуєте”. Я тоді його не зрозумів, а зараз дуже розумію. Словом,


Ми все одно вчимося бути людьми, в першу чергу, а не просто вивчаємо предмети, які проходимо по програмі.


Це важко, коли ти молодий і думаєш, що знаєш все. Ти б міг бачити трошки далі, але мене деколи дивує ось що. Ми студенти, ми в своєму комфортному просторі, ми ще не дорослі, ми ще діти, нам ще можна не думати… Є такі моменти. Може, це і нормально, але мене це деколи в студентах дратує, коли я сам вже не студент. Я б порадив, звичайно, не платити хабарів викладачам. Я цього не робив, завжди можна їх принаймні розсмішити, якщо не готовий. Словом, не робити те, що тебе псує вже в молодому віці.


Студенти ж – це ті люди, які прийдуть і зроблять з України – нормальну Україну нарешті, правда?


 

Розмовляла Ольга Гординська та Марія Робак

Фото з особистої сторінки Андрія Сайчука в Facebook

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *