Тарас Стадницький — справжній талант українського гумору, успішний актор та відомий учасник команди «V.I.P. Тернопіль». Історії про навчання, математику та гумор крізь призму цікавих життєвих ситуацій читайте в інтерв’ю.
Почнемо зі знайомства. Опишіть себе трьома словами.
Лінивий, спонтанний, забудькуватий. (сміється)
Цікавий набір.
Є такі речі, які б я хотів змінити і вони перші приходять на думку. Скажімо я хотів би бути дуже дисциплінованим, але в мене не виходить. Якби я був дисциплінованим, то напевно б до чого іншого причепився. Наприклад, в мене є книжка про сценарну діяльність, яку мені потрібно прочитати. Я собі сказав, що принаймні на свята можна почитати, і от я третій день не можу її відкрити. Так що вже після свят.
Як відбувався Ваш вибір університету, чи на нього вплинули батьки, чи він був самостійний?
Я дуже любив математику і вступив в Малу академію наук. Уже не пам’ятаю звідки до мене ця інформація дійшла, скоріш за все через мого дядька, який живе у Львові. Я вступив у Малу Академію Наук на інформатику. Раз у три місяці нас збирали на тиждень у Львові, де нам викладали ази. Для мене, людини, яка круглорічно сиділа в селі, такий виїзд до Львова був пов’язаний з дуже позитивними емоціями. Отож, протягом 10-11 класу було навчання в академії наук, але ж в селі кажуть: “Ооо, якщо ти не заплатиш, то не вступиш, і треба репетитора якогось!” Отак у мене з’явився репетитор, якому ми заплатили півсвині. Десь на Паску зарізали свиню, мама її навпіл розрізала, другу половину кинула в машину і повезла до Львова.
Я приїжджав до цього репетитора в суботу, він мені показував основні схеми розв’язку різних прикладів і задач, потім я їхав в суботу додому. В селі занять було небагато, от я сідав і починав розв’язувати якимись своїми методами решту задач, які були на листочку. Наступного тижня приїжджав до нього і казав: “От я розв’язав оце і оце, як вмів”. А він мені: “О, прикольно. Тут можна простіше, а ця схема хороша”. Після цього я пройшов сільське тестування і вступив на факультет прикладної математики.
Чи працювали під час навчання?
Так, кочегаром на меблевій фірмі, де працювала моя теперішня дружина, а на той момент ще дівчина. Я мав підтримувати нормальну температуру в приміщенні, щоб працівники, які прийдуть вранці мали можливість комфортно працювати. На фірмі був дизайнер, що мав окремий кабінет з комп’ютером, до якого я теж мав доступ. Я закидав в грубку дрова, роздруковував собі книжку Харукі Муракамі, грав якусь відеогру, опівночі лягав спати, годинці о шостій ранку розумів, що котел загас і треба щось робити (таке ставалось кожного другого дня) , тому я старався за 2 години ще напалити. Якось так робочий процес і виглядав. Це були реально мої перші гроші, я дуже тим пишався і казав мамі: “Можете мені грошей не давати, я вже король життя”. Та потім настав квітень і мені сказали: “Чувак, настало тепло, нам тебе вже не треба”.
А ні, це була не перша моя робота. Я ще клеїв фотографії в Грін-карті. На тій роботі потрібно було клеїти фотографії на анкету і писати без помилок ім’я та прізвище. Я так розумію, що там кожна людина, щоб збільшити імовірність її виграшу, подавала, скажімо, 50 анкет. Взагалі не пам’ятаю, як я туди потрапив.
А яку в пораду Ви б дали студентам при виборі першої роботи?
Ну тут, мабуть, залежить від мети, яку ця людина переслідує. Якщо людина шукає роботу, щоб просто підзаробити, то там підійде все.
У Вас доволі різноманітні сфери діяльності – кочегар, офіс, навчання на прикладній математиці і тут раптом гумор. Скажіть, як Ви взагалі потрапили в цю сферу?
Оце до теми про лінь. Нормальні люди, які вчились на факультеті прикладної математики, на четвертому курсі вже знаходили собі якусь ІТ-фірму, де вони могли принаймні після пар працювати, а пари на четвертому курсі доволі умовні, як, зрештою, і на п’ятому. Ці нормальні, дисципліновані люди ходили, вчилися теорії, якихось азів програмування і вже до четвертого курсу мали роботу, яка могла нормально їх прогодувати. А я – ні. Хоча вже з січня 2005 року (під час навчання на п’ятому курсі) я влаштувався на роботу, на якій потім пропрацював 5 років.
Оскільки я дуже любив книжки, дуже любив читати, то моєю мрією було влаштуватись на якесь видавництво. У Львові є таке видавництво “ПАІС”, де спочатку 2 роки працював як верстальник і макетувальник, а потім як виконавчий директор.
З 2001 року на факультеті прикладної математики була заступником декана Гнатишин Олександра Павлівна. Якось вона прийшла до нас на пару і сказала, що скоро «Університетська осінь», такі перші змагання з КВН і потрібно зібрати команду, щоб наш факультет не зганьбився. Зголосилось нас 17 людей, котрі збирались раз на рік, за тиждень до цього всього, і шукали якісь жарти в інтернеті спочатку. Потім ми вирішили, що треба бути трішки хитрішими за інших, і шукали жарти чеською мовою і в Гуглі перекладали, щоб їх не можна було так легко знайти.
Чому саме чеською?
Ну, там же змагались різні факультети, і жарти англійською мовою факультет ьіноземних мов міг адаптувати краще. Це все було дуже спонтанно. Раз в рік на тиждень зібрались, відіграли та й все. А потім на факультеті з’явилась команда на курс молодша, яка називалась “Набла” (ред. – команда, членом якої згодом став наш герой), і вони почали тим всім ґрунтовніше займатись і зробили дуже хорошу річ – виїхали за межі Львова. Команди, які крутяться в межах Львова, думають, що вони королі життя і знають все і про всіх. А “Набла” зрозуміли, що є ліга в Тернополі, є ліга в Одесі, де можна їздити і робити те, чого не зробиш у Львові, бо тут дві гри і все. На жаль, не було редактора, який би спрямовував команду в її розвитку. І десь з 2004 року почався більш-менш свідомий рух у сфері гумору.
Звідки черпали натхнення до навчання? Вам загалом подобалось вчитись?
Мене «перла» математика. Хоча лише нещодавно я розповів мамі, що мене мало не вигнали з Університету. Молодші курси чомусь часто думають: “От я закінчив перший семестр першого курсу з однією четвіркою, в мене підвищена стипендія, то, мабуть, і другий семестр так буде”. Але там починається весна, якісь закоханості, ходіння на пиво, і, як наслідок, у серпні – комісія. В мене саме так і було. Коли здавали вже по комісії, наш завідувач кафедри виставив нас п’ятьох, не вельми успішних студентів, і поставив нам одне питання: “Хлопці, ви хочете в армію?” Ми всі поопускали голови і кажемо: “Ні”. Він сказав, що як ще раз когось з нас побачить на комісії, то все. А оскільки завкафедри був чоловік суворий і міг свого слова дотримати, ми вирішили більше так не ризикувати.
То в результаті це був єдиний талон?
Ні, талон не єдиний, але комісія єдина.
В різні періоди життя ми себе асоціюємо з чимось іншим. А от Ви у той-же студентський період, без яких речей не могли себе уявити і не могли обійтись?
Книжки, найперше, художня література. Крім того, студентська атмосфера і атмосфера факультету прикладної математики. Можливо це мені так здається, можливо на кожному факультеті є така штука, але от саме в нас був потік таких адекватних, “коліжанських” людей. Було кайфово. Ще до атмосфери студентства треба окремо додати атмосферу гуртожитку.
Як щодо кумедних історій з того часу? Було щось таке, що можливо і досі тішить, з чим можна поділитися?
Таких було дуже багато. По-перше, через гуртожиток, а, по-друге, через КВН, який теж приносив дуже багато всього. За час моєї участі в КВН (починаючи з 2002 року Стадницький – активний учасник КВН) мене часто не було у Львові, ми багато їздили, а потім треба було закрити всі погріхи в Університеті. Якось ми були в Іллічівську, це тепер Чорноморськ, в готелі жили разом з Орестом Ткачем. Щоб добратись до Львова, потрібно було їхати з одеського вокзалу. Десь ми з Орестом затусили, вся команда поїхала, а ми залишились вдвох. Кажу: “Орест, нам пора!”, а він каже: “Ні, давай я пізніше поїду”. Я прибігаю в готель, забираю речі, віддаю на рецепції паспорт і квиток Ореста. Кажу, що прийде хлопчина, бо мені вже потрібно бігти на маршрутку. «Ви йому віддайте оце все і скажіть, щоб він швиденько їхав в Одесу, бо ми запізнюємося на поїзд». Вибігаю з маршрутки в Одесі на вокзалі і бачу, що поїзд мав відправитись умовно о 12:05, а вже 12:07. Думаю: «Ну добре, треба ще бігти, бо раптом встигну». Я зі своїми сумками забігаю на перон. Бачу, як починає рухатись мій потяг. Я за ним біжу, вже відкриваються двері в вагон, і тут бачу, що на пероні стоїть Орест і каже: “Тарас, а де мій паспорт?!” – “Орест, він в готелі”. Заскакую ще в той поїзд, проходжу в купе, а там вже ніхто мене не чекає, бо всі думали, що я залишився. А Орест таки дійсно залишився, гарно потусив і вже на третій день приїхав до Львова.
Ви вже згадували вашого завкафедри, а крім нього ще були викладачі-ментори?
В гуморі, мабуть, ні.
А в математиці, можливо загалом щодо певних життєвих позицій?
А я й не знаю як ставились викладачі до того, що ми періодично грали в КВН. Це йшло врозріз з навчанням та нашою успішністю.
Головним, що викладачі на факультеті прикладної математики для нас зробили, є те, що вони навчили нас вчитись.
Ти завжди повинен бути готовий вчитися чогось нового. Я думаю, як і на кожному факультеті, викладачі були різні, але кожен чогось навчив. Наш завідувач кафедри, Хапко Роман Степанович, вмів і любив пожартувати, але поряд з тим він був дуже строгий і в навчанні, і в загальній дисципліні.
А з одногрупниками Ви стосунки підтримуєте, спілкуєтесь?
Ми періодично зустрічаємось. В нас була невеличка своя «тусівка», людей 7-8. Зараз одна дівчинка з тої тусівки у Франції, решта теж десь роз’їхались, та й мене часто немає у Львові. Інколи ми збираємось невеличкими групками по 4-5 людей і класично на зустрічах випускників. В нас, на жаль, немає організатора, який би сказав: “Все, тоді-то збираємось”.
Чи слідкуєте за тим, що відбувається в Університеті?
Я підписаний на групу факультету прикладної математики та інформатики, але загалом розуміння, того, що відбувається у вищій освіті в Україні і, зокрема, в Університеті в мене немає.
Що б ви порадили теперішнім студентам?
Не зовсім розумію, чим вони живуть. Скажімо так, це трохи банально, але, закінчивши 5 курс, студент раптом може зрозуміти, що всі ті роки вивчав не те, чим хотів би займатись. Є такий російський мотиватор і спікер Володимир Довгань. Він постійно каже, що дуже важливо займатися своєю справою. Якась жінка його запитала: “А як визначити, яка справа моя?” Він відповів: “Не знаю, але скажіть мені, яка вам кухня більше подобається: українська, тайська, китайська, грецька чи венесуельська?” На що вона відповіла: “Ну та треба пробувати”.
Дуже сумно, коли 25 років опісля, людина розуміє, що це – не те, чим вона хоче займатись. Деколи 5 років в університеті – не просто витрачений час, навіть якщо ви розумієте, що це не ваше. Це час, коли ви можете спробувати щось нове, від чого ви будете отримувати кайф.
Пройшло уже більше десяти років, як Ви завершили навчання, а є щось, щоб Ви змінили в Університеті або на факультеті прикладної математики та інформатики?
На жаль, я вже 13 років не знаю, що там відбувається. Коли я вчився, то було дуже багато аспектів в освіті, які прийшли ще з радянських часів. В нас було 2 потоки: прикладна математика та інформатика. Інформатикам набагато більше давали знань в програмуванні, а нам – в програмуванні обчислювальних методів. З того, що нас тоді навчали були такі речі, які пригодились 3 людям у цілій групі в 25 осіб. Тим не менш, півроку ці 25 людей вивчають курс, який їм ніколи в житті не згодиться. До прикладу, програму 1С бухгалтерія потребує величезна кількість компаній, а відповідно їм і програмісти необхідні для її обслуговування. От закінчує людина університет і має розбиратись в подібних речах самостійно, хоча основи цього можна було вивчити під час навчання. Не знаю, чи цілком був вдалий приклад, але освітня програма має бути ближча до потреб ринку. Навіть прийти на фірму і спитати, які фахівці їм потрібні? Щоб людина після завершення навчання одразу працювала, а не ще чогось вчилась самостійно.
А Ви самі по спеціальності працювали?
Коли звільнився з роботи, мій кум мені сказав: “Тарас, java може вивчити мавпа. Тебе чекає робота айтішника, сидиш в теплі за комп’ютером, тому просто сядь і вивчи”. Я його послухав і, як колишній поліграфіст, знайшов книжку в інтернеті, роздрукував її, просидів за нею два тижні, вивчив і зрозумів, що то не моє. Дуже добре, що спробував, інакше б думав, що може б я міг стати програмістом. Та ні, не міг би. То на жаль, чи, на щастя, не моє.
Додаткове питання:
Як народжується жарт?
Дуже по різному, бо деколи він народжується спонтанно, але в якийсь момент гумор перестає бути спонтанним, бо він стає роботою. Зрозуміло, що є якісь загальні схеми, але універсальної формули як народжується жарт-немає. Крім того, гумор – дуже суб’єктивна річ. Є різниця в жартах. Коли ти жартуєш в компанії знайомих людей – це одне, а коли перед 30 менш знайомими – інше. Перед залом в 100 людей – ще інше.
Ми виступали в залі на 1100 людей в Тернополі, а це вже дійсно різниця і до того треба йти поступово. Усе це досвід, де набиваєш гулі. Ти придумуєш щось, для тебе воно смішне, і тобі здається, що воно б мало бути смішним для інших. Та деколи ті жарти, на які ти покладаєш більше надій, заходять так собі, а ті, на які менше – викликають кращу реакцію. Ти ніколи не знаєш, в якому настрої прийшов зал, скільки в залі чоловіків/жінок, як вони реагують на ту, чи іншу подію. Є багато речей, які неможливо передбачити.
Текст Христина Забор та Ярина Стефанишин
Фото Анастасія Ктіторова