Поет та дисидент Ігор Калинець переконаний, що зараз багато доброї молоді і що сучасна молодь, займається речами, про які їм, тодішнім студентам, і не снилося.
У своєму інтерв’ю для рідного університету пан Ігор згадує про однодумців, мрії про незалежну Україну та як жив Львівський університет на зламі 50-60 х рр. XX ст.
Скажіть для початку, з чим у Вас асоціюється Львівський університет?
Львівський університет… Львівський університет мені асоціюється лише з університетом, більше ні з чим. Звичайно, він має історичне коріння і, скажімо, до польського та австрійського періодів не був університетом, а місцевим парламентом, Галицьким сеймом. А з чим він може мені ще асоціюватися? З моєю молодістю, напевно, це основне.
А чому Ви обрали вже після завершення школи, при вступі, саме Львівський університет і, врешті, вирішили студіювати філологію?
Я народився, виріс і навчався в Ходорові. Закінчив школу із срібною медаллю, що давало мені можливість вступати куди завгодно, лише потрібно було пройти співбесіду.
В останні роки навчання в школі, я був під впливом двох учителів. Одна молода вчителька літератури прищепила мені любов до тієї науки. Навіть давала читати ті книги, які були в той час заборонені. Пам’ятаю, що давала два томи Винниченка і ще деякі. Звісно, вона робила мене літератором, я почав писати твори, які вона часто хвалила.
Але був директор школи, який не любив філології, бо за фахом був математиком. Сам він був східняком і за будь-яку хотів з мене вибити зацікавлення літературою. Постійно насміхався з Ірини Вільде, бо її батьки деякий час після війни працювали вчителями в ходорівській школі. Таким чином, принижуючи її, він хотів принизити й філологію. Тому я, бідолаха, мусив сумлінно вчити математику.
Врешті-решт, я таки вибрав філологію, бо ще на мене мав вплив знаний ходорівець Богдан Горинь, який вчився зі мною в школі, але був старший за мене на 3 роки. Уже тоді він втягував мене в той незнаний світ науки своїми розповідями, як цікаво в університеті, що там є літературний гурток, бувають зустрічі з письменниками й так далі. Так я й опинився на філологічному факультеті.
Мені треба було тільки пройти співбесіду, щоб вступити до університету, тобто не було потреби складати іспити. І на тій бесіді я б провалився, бо забув, як називається письменник, який написав байку “Пан та собака”. Забув. Але коли мене почали питати про Івана Франка – а я вже тоді мав двадцять томів Франка – я їм дуже багато розповів, особливо про драматургію, про ті п’єси, які ще не всі викладачі тоді встигли прочитати. Це мене й порятувало. Так я став студентом філологічного факультету.
Ваш друг, багато розповідаючи про університет, зацікавив ним. Але чи справдилися Ваші сподівання, коли почали вже навчатися?
До певної міри так. У нас був літературний гурток, який відвідували старшокурсники Богдан Горинь, Михайло Косів та багато інших, згодом уже знаних людей в Україні. Вони писали критичні статті, реферати на літературні теми, але я нічого такого не робив. Міг тільки читати власну поезію й слухати письменників, які приходили до нас на зустріч на філологічний факультет. Гурток був досить діяльний протягом всього мого навчання. Так що було цікаво.
Також я мав дуже гарне товариство в університеті, але, яке не дуже пильно вчилося, а більше забавлялося. Був своєрідний гурток поза університетом, де ми читали дуже багато літератури, яку нам не могли подати, бо вона була заборонена.
Дещо ми читали самі, по руках ходили літературні, політичні книги, наприклад, Лепкого, якого ми ніколи не вчили, бо тоді не можна було. Навіть коли старшокурсники читали Лепкого, то їх виганяли з університету. Знайшли. Був серед них один, як то кажуть, стукач, який доніс, що такі-то студенти читали трилогію Богдана Лепкого про Мазепу. Були й такі. Після цього нас усіх зібрали на збори у великій аудиторії і, так би мовити, осуджували тих студентів. Декого навіть виключили з університету.
Але мало того, що читали Богдана Лепкого, ми читали Дмитра Донцова. У всякому разі в нашому товаристві не було зрадників, бо якби нами зацікавилось КГБ, ми могли б бути виключені з університету. Але якось, слава Богу, минулося. Ми вдавали, що забавляємося, і так, зрештою, і забавлялися всякими жартами, забавами, вечірками, щоб нагадати колишні спудейські часи з XVII чи XVIII століття.
Правду кажучи, марксистські предмети: історія комуністичної партії, історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм – забирали дуже багато часу. Потрібно було ходити на всі семінари з виписками робіт Маркса, Леніна, навіть ще щось Сталіна було.Треба було йти до бібліотеки, брати ці томи, сидіти й конспектувати. Мову та літературу я майже не вчив, бо вони мені дуже легко вдавалися. Щоправда, іноді пригадую, що ще не прочитав такого-то нашого класика. Деколи стараюся читати Івана Нечуя-Левицького, наприклад, «Хмари». Тоді мені, молодому, не вистачало часу це робити. Але викладачі говорили, що наш курс дуже добрий, найкращий, і тому нам так миналося.
Наприклад, мені дуже легко було на початку першого-другого курсу. Теоктист Пачовський – дуже інтелігентний викладач української літератури, фольклору. Я, як тільки вступив, то запитав його, ким був для нього Василь Пачовський, а молодомузівців я ще в Ходорові читав. Він був так вражений. Насправді, був дуже обережний, а тут раптом хтось згадує його стрийка, і він не знає, з якою метою, але тоді мені повірив, що я не провокатор і вже механічно ставив всі добрі оцінки.
І таких моментів упродовж навчання було багато, так що мені не треба було занадто заглиблюватися в науку, про що я потім шкодував. Хай там як, але таки вдалося закінчити факультет.
Тобто, Ви знаходили однодумців не лише серед своїх одногрупників, а й серед викладачів?
О так, ще в нас був такий викладач, трошки старший за віком від нас – Іван Денисюк. Він дуже нас любив, разом із ним ми їздили на практику. І. Денисюк з нами так поводився, як товариш, студент. Він був з нами всюди. Пригадую, як лежачи на якійсь полонині, ми мріяли, якою буде незалежна Україна. Ми могли собі таке дозволити. Звичайно, було би жахливо, якби довідались, що він мріє про незалежну Україну і ще й студентів таких має.
У всякому разі не було сірого, страшно пригнобленого животіння в університеті.
А які книжки Ви можете порадити почитати сучасним студентам?
Навіть не знаю. Я видав нещодавно книжку. Це моя найновіша книжка, остання з «П’ятикнижжя». Називається «Листи до Звенислави з ув’язнення» моїй дочці. Коли мене посадили, вона була в другому класі. Аж по десятий клас я час від часу радив їй певну літературу, що саме вона мала прочитати, наприклад, у сьомому, а згодом у восьмому класі. Складав їй списки літератури, у яких нічого дивного нема, бо мені треба було дотримуватися певної цензури. Я не міг їй сказати: «Ти повинна читати те і те», – хоча деколи рекомендував твори, які не було заборонено.
Відповісти на ваше запитання «Які книги почитати?» неможливо. Зараз можна читати все, починаючи з нашої класики, світової аж до сучасної літератури. Є різні обставини, різні зацікавлення тієї чи іншої людини. У всякому разі, якби філологи прочитали те, що їм належиться прочитати, – було б прекрасно.
Чи помічаєте різницю між студентами Вашого періоду й сучасними студентами? Що їх відрізняє, а що об’єднує?
Мені здається, що ми, хоч були, так би мовити, громадянами СРСР, комсомольцями, мусили дотримуватися багатьох правил і носити маску лояльного громадянина, але були романтичнішими. Може, так мені здається, тому що це була моя молодість. Я не можу порівняти.
Знаю, що ви, теперішні студенти, вільні, нічим не пригноблені, можете робити все те, що ми не могли.
Можете розповісти цікаві чи смішні історії, які залишилися у Вашій пам’яті з студентських років?
Історій, може, було й багато, але зараз пригадати важко. Були в нас всілякі вечірки, ми ходили разом до лісу. У студентські роки створили собі товариство. Воно, звичайно, не називалося героїчно-націоналістично, а на польський манер «Gabedit». Чому? Тому що в нас були розподілені посади. Один мій товариш мав прізвисько Гомулка (Гомулка в 40-их роках був першим секретарем Комуністичної партії Польщі). Іншого товариша ми називали Царанкевич (це прем’єр-міністр тогочасної Польщі). Усі ми мали своєрідні посади. Ще один товариш (потім він став знаменитим мовознавцем), Теодозій Старак, чомусь називався Барило. Можливо, тому що він був трошки повніший від нас, дуже струнких, майже сухотників. На засіданні кабінету треба було щось читати смішне, гумористичне. Були такі, хто писав різні поемки, про Лиса Микиту в сучасному розумінні чи ще щось. Було повно сміху, жартів і забав.
Коли закінчили університет, то все-таки поїхали на прощання в гори. Ці останні канікули, які вже не були офіційно канікулами, бо на той час уже отримали дипломи, ми провели разом. Переважно ми завжди проводили свій час дуже товарисько й весело.
Безперечно, були смішні історії, одного разу ведмідь йшов повз жіночий намет, а бідолашні дівчата не знали. А ми, хлопці, коли викрили, що там ходить ведмідь, то сиділи там цілу ніч і палили вогонь, а дівчата не могли зрозуміти чому. Таким чином відлякували того ведмедя, бо, не дай Боже, ще наступив би на той намет чи зробив би якусь шкоду, хто його знає.
Не можу згадати конкретно щось дуже веселе.
Ми часто сміялися. Нині мені навіть дуже дивно, скільки можна було сміятися в університеті в радянський час.
Ви в університеті познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?
Так, вона вступила на два роки пізніше. Я був уже на третьому курсі. Ми познайомилися на літературному гуртку. Мій і її віршики було надруковано в журналі «Жовтень». Я запам’ятав її прізвище (насправді псевдонім) – Галичанка, а вона запам’ятала моє. Якось на літературному гуртку вона сказала: «Покажіть мені Ігоря Калинця». Чомусь зацікавилася моїм віршем, так і запізналися.
Вона була цікава дівчина, освічена, начитана, як на ті часи, бо її тітка працювала на вул. Винниченка в Інституті суспільних наук, зараз там НТШ. Вона мала доступ до різної літератури, яку могли читати підлітки. Була змога читати заборонену націоналістичну літературу чи таку, яка була видана до 1939 року, що, звичайно, теж була під забороною. Наші хлопці зацікавилися нею. Вона відразу увійшла в наше товариство, тобто потрапила в Gabedit. І там трималася, доки ми не закінчили університету, а вона ще продовжувала науку.
Збереглися цілі сувої, на цілу кімнату, які наші старші хлопці (а чому старші, я вам ще скажу) писали до її дня народження. Різні віршики, забавні побажання, якісь несусвітні історії. Я навіть думав, може, колись їх видати. Вони мають аромат свого часу, студентських часів. А чому старші товариші? Тому що тоді, коли я вступав після школи, зі мною вступило кілька старших хлопців, які вже встигли відсидіти через убивство в 1949 році Ярослава Галана. Це була чистого роду провокація, щоб трохи полякати українську молодь та студентів тут, у Львові. Скориставшись цим моментом, багатьох заарештувало КДБ. Звичайно, вони не мали ніякого стосунку до вбивства Галана, але дістали по 10 років, хоча відсиділи, звичайно, неповний термін. У 1954-55х рр., а особливо в 1956, після осудження культу Сталіна, вони повиходили на волю. Кілька таких осіб вчилося зі мною. Цікаво було, по-перше, вони були мудріші, начитаніші, знали багато того, чого ми, такі комсомольці, відразу зі шкіл, та ще з провінції, не знали. І вони нас учили, багато чого вчили. Я багато чим завдячую, власне, Теодозію Старакові, правда, він навчався на славістиці. Потім, уже за незалежної України, він був першим послом у Польщі. На жаль, уже помер. Богдан Завадка після університету працював в Інституті літератури, мав деякі друковані праці. Ольга Мацелюх, яка теж відсиділа, вчилася зі мною, починаючи з першого курсу. Ще кілька людей, які, так би мовити, були з того старшого покоління. Крім того, Теодозій Старак як львів’янин, знав багато львівських хлопців, деякі з яких, може, і не сиділи, але вже не вчилися в університеті, а в інших вишах. Вони приходили до нас на деякі вечори, уродини. Так що мій світ, на початках трохи провінційний, ходорівський, розширювався до пізнього Львова, особливо післявоєнного.
Тоді, після війни, був знаменитий у місті ансамбль «Не журись». Вони грали всі українські танці, довоєнну музику. Це були знамениті львівські вечори. Багато старших людей понині згадувало чи згадує, як ми були на «Не журись».
Я вже забув, чи в Лісотехнічному, чи Політехнічному інституті були танці зі знаменитим оркестром. Тепер для вас, може, це не є чимось дивним, бо повно всіляких ансамблів, а тоді їх не було стільки. Власне, був «Не журись», потім ансамбль Хоми, а вже потім, у кінці 80-х років, на пам’ять про «Не журись» деякі наші барди, зокрема Віктор Морозов, створили ансамбль «Не журись», тобто запозичили собі цю назву. А для мене їхнє товариство було ще одним університетом.
У бібліотеці на Стефаника, але у відділі, що колись назвався Інститут суспільних наук (тепер він на Винниченка), був Євген Наконечний. Він написав кілька праць про назву Україна, Русь-Україна. То він, власне, один з тих світочів. Є.Наконечний вчився, по-моєму, на заочному чи вечірньому, уже не пригадую, але це був дуже світлий чоловік, який теж відсидів.
Омелян Нестайко теж із тих старших хлопців, які не вчилися в університеті зі мною. Він закінчив Лісотехнічний інститут, потім став хрещеним батьком моєї дочки. Написав книжку “Великі міфи імперії” про російські міфи.
Яку б Ви дали пораду сучасним студентам?
Яку я можу дати пораду? Я бачу по книжках: не дуже розкуповують. Як не подарую, то не й дуже куплять. Молоді взагалі не знаю, чи багато читають. Тепер усі в зовсім інший спосіб набувають знання, інформацію. Що я можу радити? Читати класику.
Мені трохи болить, що тепер молодь уже не так звертає увагу на те, що писали колись і пишуть тепер. Або ж цікавиться більше постмодерними авторами, які можуть паскудства всякі писати, як, наприклад, Андрухович написав про Антонича. Знаю, що таких люблять студенти читати, бо є якась інтрига. А потім доводь, що недобре те, що написано і що так не було. А як було, вони мене вже читати не будуть. Наприклад, про Антонича я видав книжку, написав правду. Хоч я в ній не полемізую із Андруховичем, але вже сама моя книжка показує, який він був насправді.
Пораду… (Думає). Не скажу: «Читайте мої книжки». Читайте взагалі добру літературу. Тільки я себе вже, бачте, зараховую до доброї літератури.
У всякому разі, я не можу охарактеризувати молодь тим чи іншим епітетом. Молодь є дуже різна. Є така, яку я бачив, знаю багатьох таких національних романтиків, що були готові й пішли воювати, деякі вже навіть не вернулися. Не можу сказати: «Будьте всі такі самовіддані, жертовні», але я, власне, хотів би, щоб молодь, була до певної міри така, як і ми були, – жертовна.
Ми прикривалися офіційною наукою, навіть тим, що були в комсомолі і так далі. Але більшість наших випускників, яких я вам назвав, була шістдесятниками, не лише в тому розумінні, що жили й творили в 60-ті роки, а, власне, були в Русі опору. Це був самвидав, ми хотіли читати те, чого ми не могли знайти в офіційній літературі, чого не чули в університеті. Власне, тоді почалася ера самвидаву, коли передруковувалися, переписувалися, перефотографовувалися ті твори, які були до певної міри антирадянськими, націоналістичними.
Я не хочу сказати, що немає такої молоді. Є. Тим більше, звичайно, бути тепер патріотом не є чимось забороненим. Ніхто за це зараз не посадить .Нас обшукували, викликали на допити, звільняли з роботи, багатьох заарештували. Тому я би хотів бачити молодь патріотичною, щоб це було основне, чим люди керуються в житті, бо в іншому не бачу сенсу.
Можна, звісно, поїхати, утекти від тяжких обов’язків і численних труднощів, які є в країні, бути десь там за кордоном і там навчатися. Це добре, але ж більшість не повернеться сюди, щоб на рідній землі допомогти творити суспільний лад, який був омріяний, починаючи від Франка, через шістдесятників і далі. Не смію їм щось таке говорити й радити.
Просто кажу, що хотів би, щоб так було. Щоб молодь була свідома у всіх своїх життєвих пертурбаціях. Щоб вони не тільки вчилися, аби мати якийсь заробіток, фах, щоби забезпечити себе та родину, якщо будуть мати. Але щоб їхня праця була весь час для побудови держави. Щоби вони й про це думали в такий спосіб: одні пішли воювати, а інші – робіть якісь жертовні ходи.
Дуже багато тепер доброї молоді. Є такі, які займаються речами, про які нам і не снилося. Наприклад, волонтерство є дуже розмаїте, працює на широку шкалу, не тільки щоб допомогти на фронті, але й хворому, родині. Це теж свідчить, що не вся молодь, так би мовити, загублена у своїх практичних справах. Теж казати: «Будьте всі волонтерами», – не можу, бо це неможливо. Але принаймні, аби якась романтична жилка була в кожного з молодих людей.
Оскільки я дуже ревний греко-католик і вважаю, що Церква має багато зробити перемін у суспільстві, зокрема в душі кожної молодої людини, то я хочу, аби молодь була християнською. Іншого виходу для того, щоб збудувати християнську чи демократично-християнську Україну немає. Тому мої побажання будуть саме такі: будьте патріотами з чіткими релігійними та моральними настановами.
Текст Ольга Гординська та Марія Робак
Фото з особистого архіву п. Ігоря Калинця
