На запитання «Як Ви все встигаєте?» Софія відповідає одразу – не питайте мене такого, я й сама не знаю. Викладацька діяльність, творчість, волонтерство, дипломатія – це все про неї. Під час Революції Гідності вона жила на сцені львівського Євромайдану, а зараз не уявляє свого життя без волонтерства. Про активну громадську позицію, вибір майбутнього фаху та факультет міжнародних відносин у інтерв’ю з Софією Фединою.
Як Ви обрали Львівський університет, чому саме він?
Насправді, з університетом Івана Франка у мене довга історія. Починаючи з першого чи з другого класу, ми з мамою ходили кожного дня повз університет, то на танці, то на спів. У 12 років, я точно пам’ятаю той момент, ми сиділи на лавочці поряд з пам’ятником Іванові Франкові, дивилися на університет. Якраз тоді вперше були набори на факультет міжнародних відносин і я заявила мамі, що буду тут вчитися. І обов’язково саме на факультеті міжнародних відносин. Мама каже, що серце одразу впало в п’ятки, бо на цей момент він вважався найкрутішим і найнедоступнішим факультетом. Але якщо дитина заявила – почали готуватися. 2 роки перед вступом я ходила до репетиторів. Майже всі екзамени я здала на 60 з 60, моя мрія збулася, я поступила на факультет міжнародних відносин, а тепер я там ще й викладаю.
Чому саме міжнародні відносини? Ви з дитинства займаєтесь творчістю, співаєте, невже Вас не тягнуло більше в творче русло?
Тут був дуже конкретний розрахунок. У той момент, коли я планувала вступити – творчість була найневдячнішою професією з усіх можливих. Ні тобі заробити гроші, ні якихось соціальних гарантій. Це зараз починаються відрахування в бюджет, можеш собі пенсійний рахунок зробити. Потрібно було мати професію, якою просто можеш себе забезпечити. На факультеті міжнародних відносин – ти моментально здобуваєш як мінімум дві професії – перекладача з іноземної мови, оскільки, мов є як мінімум 2, а то й 3 – одразу маєш добрий кусок хліба, скажімо так. Але, насправді, мені дуже подобалися міжнародні відносини. Я дуже багато їздила по світу, зокрема, по Європі. Те, як ти можеш представити Україну, як можеш позиціонувати себе на якійсь конференції, як можеш захистити інтереси свого народу, своєї держави – завжди було дуже цікаво. А в мене сім’я завжди була національно свідома, підкована історично і політично. Так що, з дитинства це було те середовище, у якому я росла і яке було для мене органічним.
А університет Франка, чому вибрала саме його? Відповідь проста – моя мама народилась на Харківщині, але вчилася в Києві. Вона з такою важкістю згадувала поневіряння по Києву, де ти нікому не потрібен. Та й каже до мене: “Дитино, ти у Львові, один з кращих університетів Європи тут, куди ти хочеш їхати? Вчися у Львові!”
Я, насправді, дуже задоволена своїм вибором і ще жодного разу не довелося навіть задуматися, чи було варто. Було варто.
Які асоціації у Вас виникають,коли Ви чуєте словосполучення “Львівський університет”?
Свої. Насправді, випускників університету Франка є настільки багато по всьому світу, що, де би ми не здибалися, ми свої. Насправді, це як у нас є “лемківська мафія”, так само – випускники університету: “Ми свої.” Як мінімум у якійсь сфері ми “своїші”. І, зрештою, знаєш, що якби там не було, є певний рівень освіти, певний рівень моральних засад, які є дуже важливими в подальшій роботі. В університеті вони є.
Опишіть себе як студентку.
З одного боку – тотальна заучка. Тому що я вчилася, старалася, зі шкіри лізла не тільки для того, щоб здати, але щоб знати те, що здаю. Для мене було дуже боляче, мати якусь нижчу оцінку, ніж 5. Але не тому, що мене хтось буде сварити, а тому що я не довчила, не дотягнула. Я щось не взяла від викладача. Батьки вчили, що ніхто не зобов’язаний мені знання в голову вкладати. Усе, що я візьму – моє. Якщо не візьму – це моя проблема.
Такий характерний випадок, який описує мене як студентку трапився на 1 курсі, коли я писала свій перший екзамен. Зимову сесію я не здавала, бо у мене все було автоматом. Я так вчилась, так лякалася, що все було автоматом. А літня сесія у мене починалася з екзамену з політології в Анатолія Романюка. Це, на той момент, був найстрашніший викладач. І я так вчилася, так вчилася, що коли прийшла на екзамен, то навіть не могла нічого повторювати, не могла готуватися і пішла без підготовки перша. Пам’ятаю той момент, коли я сиджу, вся трясуся, парта переді мною труситься, парта ззаду мене труситься. Сидить староста, приколюється. І сидить Анатолій Семенович, з газетою і його просто розпирає від сміху. У результаті – все спокійно здала на відмінно. Пізніше – він був рецензентом моєї кандидатської роботи, а тепер ми вже працюємо як колеги. Але той момент був просто бомбезний.
А вже на другому, третьому, четвертому курсі моє навчання трішки змінилось. Я тоді вже стала заступником голови регіональної філії Європейського молодіжного парламенту, потім пішла до Молодої дипломатії і воно так пішло-поїхало, що не було коли навіть на пари ходити, приходилось дуже багато чого здавати по індивідуальному графіку, достроково. Але, знову ж так, зараз я вчу своїх студентів, які є соціально активними, що всім наплювати на вашу соціальну активність, якщо за тим всім не буде знань. Тому, навіть якщо ви здаєте достроково, навіть якщо пропускаєте – то просто треба вчитися. Бо якщо в голові пусто то регалії не допоможуть.
Ви згадали про “Молоду дипломатію”, можете детальніше розказати про цю частину свого життя?
Я була в комітеті зовнішньої політики. Чи не найяскравіший спогад, це коли ми організовували міжнародну конференцію з питань міжнародного тероризму. Це було після терористичних атак 11 вересня, тема була гіперактуальна. До нас прийшли дуже серйозні представники СБУ, до нас прийшли з антитерористичного відділу, прийшли консули. І це була серйозна конференція, організована тотально студентськими силами. Якщо не помиляюсь, це було на 2 курсі, сам початок. Потім у “Молодій дипломатії” почали дуже мінятися керівники, а я стала членом Європейського молодіжного парламенту і трошечки розійшлися наші шляхи.
А можете розповісти якісь яскраві спогади, історії? Як Ви проводили свої будні, окрім соціальної активності?
Знаєте, я вам скажу – студентського життя у мене не було. Це, можливо, якась часточка того, за чим я дуже шкодую. Тому що було дуже багато роботи, багато концертів. Урешті-решт треба було і заробляти гроші, були ще окремі роботи. Все докупи – і я ніколи зі своєю групою ніде не їздила, ніде не тусувалась, екватор пропустила і з випускного пішла буквально в перші годині випускного. Мені не пішло, бо всі випили трошки забагато. Оце та часточка, якої бракує. Хоча, можливо, так воно і склалося, бо наша група так і не збиралась, або не потребувала збиратися докупи. Шляхи розійшлися, але ті, які лишилися ближче до університету, ближче до факультету- з ними постійно на зв’язку.
Як складалися у Вас стосунки з викладачами? Чи були серед них авторитети?
Насправді, у мене зі всіма викладачами були дуже гарні стосунки. І одразу скажу, якщо студенти розказують, що викладач “валить”, чи забагато вимагає, чи без домовленостей чи організаційних нюансів не поставить залік чи іспит – у мене навіть такі питання ніколи не виникали. Чим старший курс – тим більше викладачі відносилися, як до колеги, особливо, коли робота була і вона була вдала. Навіть важко виокремити когось з них, насправді, всі були гарними викладачами. Звісно, у когось було щось краще, у когось щось гірше. Найважче, чесно кажучи, мені було в Юрія Мороза по історії міжнародних відносин, оскільки там були величезні об’єми інформації. Для нього вони – легесенькі, він перескакував з однієї події на іншу, а для студента треба було визубрити хоча б історичний процес, що за чим було, а далі вже аналізувати. З початку 2 курсу він вимагав, щоб різні історичні періоди ми сплітали та викручували між собою. Але це було мегацікаво.
Я пам’ятаю, як здавала в Михайла Мацяха конфліктологію і теорію міжнародних відносин. Теорію я здавала півтори години, я була першою на екзамені, конфліктологію я здавала 40 хв. усно. Це були страшні екзамени, дуже страшні. Але завдяки тому я знаю те, що я знаю і не плутаюся в тих всіх моментах.
Дуже цікаво було працювати з нашим деканом Маркіяном Мальським, він ніколи не читав лекції по темі, ніколи. Але він розказував відповідно до тематики ті чи інші ситуації з реального життя, з дипломатичних заходів, з реальних зустрічей і це теж було мегацікаво.
Чесно кажучи, важко виділити когось. Але особливо хочу згадати з великою-великою повагою свою викладачку англійської мови, Світлану Тхоровську. Тоді вона була ще молоденькою викладачкою, але для мене вона була просто гуру. У нас була одна з найсильніших груп англійської мови і вона нас штурмувала, багато вимагала і перевіряла, але коли на 4 курсі я поїхала у Великобританію на засідання Об’єднаної Ради світової молоді, то моя англійська була чи не найкраща з усіх делегатів, при чому, ще й з таким суто британським акцентом, що мене питались, чи не вчилася я в Оксфорді чи Кембріджі (Сміється). Ті знання, які вона мені тоді передала – були фантастичними. Ще один викладач, замісник декана факультету міжнародних відносин Михайло Микієвич, який у мене ніколи нічого не викладав, але, насправді, це людина, завдяки якій я адаптувалась на факультеті, завдяки якій мене визнали як співачку на факультеті. Пам’ятаю, на 2 курсі прийшла до нього і кажу: “Хочу брати участь у “Талантах Франкового університету!” Він на мене дивиться квадратними очима і каже: “А що то таке?” Я кажу: “Як Ви не знаєте, це ж такий фестиваль – “Таланти Франкового університету”. Він перелякався: “Ми ніколи в тому участь не брали”. Я й кажу: ”Михайле Миколайовичу, давайте! Ви мене рекомендуйте, і я піду представляти факультет.” З того почалася наша велика-велика дружба, яка лише зміцніла до сьогодні. Він один з тих, хто сьогодні дуже багато помагає саме у моїй волонтерській діяльності для солдатів АТО. Так склалося, що у мене по всьому університеті є окремі дуже добрі друзі, дуже гарні викладачі, з якими тримаю контакт.
Університет став рідним і це дуже важливо.
Чому Ви вирішили продовжити свою наукову діяльність і вступили в аспірантуру?
Знаєте, з одного боку, воно легко давалося. Я писала свою магістерську роботу по питанню “Механізми підтримання миру у миротворчих операціях ООН”, хотілося щось далі писати. Після університету виникає питання: “Куди? А куди далі? А що далі?” Аспірантура – це був такий прихисток, якось спокійніше на душі. Ти ніби в університеті, і не в університеті, ти не викинутий у вільне море життя, де ти нікому не є потрібним. Де ти маєш сам шукати собі місце, а всі намагаються тобі підніжку якусь поставити. А тут є прихисток. Після того, як я захистилася, а вдалося захищатися у нас на факультеті, ще тоді була Рада, не було місць в університеті. Я хотіла залишитися у себе на кафедрі, але мені сказали, що немає місць. А потім зустрічаю Івана Вакаручка, він каже: “Чому Ви до нас не йдете?”. Я й відповідаю: “Іване Олександровичу, сказали, що місць нема.” Він у відповідь: “Софіє, як нема місць? Є місця! Пишіть заяву!” І в той момент ще тісніше зв’язалась моя доля з університетом. Зараз це одна п’ята мого активного життя.
Як Вам вдається все поєднувати, маєте якийсь секрет?
Оце не питайте, сама не знаю, як так вдається (Сміється). Насправді, це тотальна катастрофа, але з іншого боку – дуже важко від чогось відмовитись, бо все вдається і все потрібне. Я дуже вдячна, що в університеті розуміють і толерують мою волонтерську діяльність, коли я на кафедрі склад робила у певний період часу, коли студенти допомагали носити посилки, які треба було відправити з “Нової пошти”, або коли мала волонтерські поїздки на Схід, в зону АТО. Чи коли на запрошення Міністерства оборони ми їздили в Литву для підтримки наших солдатів, які там були на реабілітації. Університет не те що не ставить палки в колеса, а навпаки – всіляко сприяє. Це і для університету велика гордість. Та сама ситуація з моєю Світовою Федерацією Лемків, тут ще простіше. Навіть у нас в університеті є своя “лемківська мафія” і на факультеті так само. Зрештою, університет кожного разу у звіти вносить, що голова Світової Федерації лемків викладає у нас. Це дуже файно.
Хотілося б мати 48 годин у добі і хотілося б поменше часу витрачати на сон. Щодо часу, щось встигати – це одне. Але без сну я не можу, в десятій вечора я засинаю і ніякі спроби працювати вночі не діють.
Чи можете Ви для себе виокремити, яка діяльність є для Вас найважливішою?
Ні. Коли я втомлююсь від чогось одного, я активізуюсь у чомусь іншому. І знову так по колу. Бо болото міжлюдських відносин, а точніше заздрості, намагання перешкодити, або просто неприємного відношення є всюди. Воно є в політичній діяльності, тобто громадському секторі. Воно є на факультеті, від того нікуди не дінешся. Воно є в шоу-бізнесі, і там його більше, ніж досить.
Не пам’ятаю, хто з відомих людей сказав: “Найкращий спосіб відпочити – це поміняти заняття.” От у такому плані і я дію.
Ви багато працюєте у волонтерській діяльності, а чи підтримують Вас колеги?
Не заважають, це вже дуже великий плюс. Але так, щоб реально помагати, то буквально одиниці. Так само, з Майданом були одиниці. Ну, але маю інших колег – на мехматі зокрема і там вже зовсім інша ситуація. Ми одне одному постійно допомагаємо, одне одного підтримуємо. Можливо, дійсно, не всі мають займатися волонтеркою, а тільки ті, для кого це є поклик душі. Але оцей момент, що не заважають і не ставлять палки в колеса – це, напевно, вже 80% справи. Тому можна це все робити і рухати вперед.
Впливає Ваша волонтерська діяльність на Вас, як на викладача?
Якщо говорити про волонтерку, то я постійно розповідаю студентам про те, що відбувається, вони допомагають, долучаються. Минулого року перший курс, який в мене був, мої першачки, були такими файняточками. І цього року теж першачки були просто суперові. Отож вони включилися в роботу, але переважно у Волонтерській сотні при госпіталі. Дівчата опікуються пораненими бійцями, ходять по палатах, приносять речі, роблять різні ярмарки. Але цікавий нюанс, що переймаються тим передусім східняки або кримські татари. Вони є найактивнішими, ті, кому найбільше болить. А з інших регіонів і зі Львова, то вони менш активні, одиниці.
Якщо говорити взагалі про контекст, то останні 2 роки я читаю дуже гарний курс – “Міжнародні відносини і світова політика.” Ми на кожній парі аналізуємо усі події, які відбуваються у світі та як вони впливають на Україну, крім теоретичної частини пар, звісно. Якраз це той момент, коли можна говорити абсолютно про все найважливіше, куди вплітаються усі думки, всі позиції. З іншого боку, саме оцей підхід – дискусійний, дає можливість студентам думати та вчитися думати. У мене є особисте правило – усі телефони лежать в сумках. Не на столі чи під партою, а в сумках. Ніхто по них не цикає, не шукає нічого в Гуглі і в результаті починає рухатися мозок. Коли ці студенти мали свої останні модулі, заліки – це насправді було приємно, дивитися на результати своєї роботи. Все, що я роблю – все впливає і я бачу, що на студентах це добре відображається.
Ви у постійному контакті зі студентами, чи можете сказати, чим відрізняються теперішні студенти від Вашого покоління?
Чесно скажу, ми більше вчилися, були відповідальнішими. Ми були дитячішими, чесно. Сиділи, переживали, слухали, особливо перші 3 курси, ми всі майже 100% ходили на пари. Зараз студенти інші, у них більший доступ до інформації, у них є набагато більше можливостей поїхати за кордон, ніж у нас було. По суті, у наших реаліях, ми почали їздити лише на 4-5 курсі. А так, перед цим, – ніяк не поїдеш, не було стільки програм, ніяких стажувань.
Сучасні студенти більш ледачі, ми читали набагато більше книжок, а зараз переважно все читають з Вікіпедії. Заставити прочитати щось більше – це вже складно. Добре, що окремі видатні політологи, аналітики вийшли на Фейсбук і я студентів у добровільно-примусовому порядку підписую на цих людей, щоб вони на кожну пару знали, що написала та опублікувала ця людина. Для них соцмережі – це круто, можна почитати. Можливо, так і треба.
З’явилося на факультеті дуже багато випадкових людей і це лякає набагато більше. Такий студент не впевнений, що він тут взагалі робить. Коли ми поступали, то для нас це було: “Вау! Це міжнар! Я сюди поступив, щось з цього буде!” А зараз є багато випадків, коли мама з татом запхали, особливо на платні відділення і на жаль, оці ЗНО нам трошки зашкодили, бо платна сума за факультет є досить висока і коли студент подається на багато різних факультетів або у різні ВНЗ, то часто обирає той, де дешевше. І часто до нас приходять вже не найкращі, а ті, хто може заплатити. А часто це далеко не найкращі. Якраз хотілося, щоб більше можливостей було для тих дітей, кому це реально потрібно, хто хоче працювати в цій сфері. Тоді вони і знання будуть активніше брати, тоді буде більше можливостей. Але це вже проблема Міністерства з їхніми ще трішки радянізованими підходами до формування програм. Дуже багато предметів є таких, які, як на мене, треба давати або на вибір факультативно, а ті, що мають бути, їх скорочують, скорочують, скорочують і в результаті на 5 курсі виходить міжнародник, у якого ніколи в житті не було “Історії міжнародних відносин”. Оці нюанси дуже складні. У нас на факультеті це розуміють, але дуже багато залежить тепер від міністерства, як ця реформа буде відбуватися.
Що б Ви на завершення порадили своїм майбутнім студентам?
Найважливіший меседж – без знань ніхто нікому не є потрібен у цьому світі, які б там не були зв’язки тата-мами. Чим більше ми розвиваємося і чим більше Україна інтегрується з європейським простором – тим більше знання будуть потрібні. Йдеться навіть не про те, якого кольору буде диплом, а про те, що в них залишилося в голові.
Другий важливий момент – я завжди заохочую своїх студентів до того, що якщо якась тема є дуже потрібна і необхідна, якийсь комплекс питань є мегаважливим для них самих – вони мають самі це пропонувати, доводити викладачу, мають вимагати, щоб їм це прочитали. Бо, насправді, є багато такого в наших програмах, що не є актуальним на сьогодні. Або студенти не бачать в цьому актуальності, тому має бути цей діалог. Але коли студенту байдуже, бо він каже :”Що я тут навчуся?” Тоді викладач дуже часто так само відноситься, тому що він не відчуває потреби у самовдосконаленні і віддачі. Як тільки студенти починають щось вимагати – це так цікаво, ця інтеракція, ці дискусії. Ми робили колоквіуми та зустрічалися з різними людьми. Наприклад, минулого семестру студенти мали зустріч з головним прес-секретарем місії з розмежування і припинення вогню на Донбасі. Полковник щойно приїхав зі Сходу та прийшов до студентів поговорити з ними. Це було настільки цікаво слухати, з перших уст почути, як це впливає на міжнародну політику, які в нас є інформаційні механізми, як ця гібридна війна, інформаційна війна рухається і розвивається і як ми можемо помітити ці атаки. Вже на наступну лекцію та семінар прийшли зовсім інакші студенти – у них горіли очі, їм було це потрібно.
І третій момент, це, напевно, – іти за якістю.
Нехай його буде менше, нехай будуть менші об’єми Ваших конференцій, міжнародних поїздок, але все це має бути якісним. Ми зараз потерпаємо від низького рівня якості і відсутності професіоналів у різних сферах – і у викладанні, і у технічних науках, і у бізнесі, і в результаті – у Верховній Раді маємо неуків, які отримали диплом, бо тато й мама постаралися. Якщо хочемо щось змінити – маємо почати з себе і своїх знань.
Текст Ольга Гординська та Марія Робак
Фото Анастасії Кілар
