Андрій Содомора: Гамірні коридори, дзвінок, який кликав на пари і з пар, студентські потоки, аудиторії, постаті й голоси наших викладачів, – все це складалось у широку гаму найрізноманітніших вражень і настроїв, які можна окреслити словом: «університет»

Пану Андрію не подобається, коли до нього звертаються : «Професоре». Каже, що не любить усіх цих регалій. Рідко можна зустріти настільки феноменальну особистість і водночас скромну.

Інтерв’ю, що викликає ностальгію, передає дух «того часу» та читається як на одному диханні.

 

Які асоціації у Вас виникають, коли Ви чуєте: «Львівський університет»?

Згадуються передусім наші викладачі, різні ситуації – під час занять і на іспитах, товариші, з якими вчився, ходив у кіно (поряд з університетом був наш улюблений кінотеатр «Парк»), разом готувалися до іспитів; атмосфера великих лекційних аудиторій, де збирався увесь «ін’яз», студентські «чемоданчики» (дехто ще учнівські ручки й чорнильниці носив), наші «заліковки», стипендії, університетська їдальня, поїздки у колгоспи й військові табори, студентські вечори з танцями, квартирне життя, гуртожитки – всього, звісно, не перелічити. Багато з цих асоціацій, вражень, настроїв і пригод – у моїх книжках: «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Історія одного перекладу, або Моя перша книжка» (щойно вийшла друком у видавництві «Літопис») та інших… До моїх вражень долучаються спогади моєї старшої сестри Марти, яка у повоєнні роки студіювала у Львівському університеті французьку філологію (завдяки їй і я полюбив французьку). В її книжці «Заходжу подумки до вас» (2012) є розділ «Львівський університет»; у ньому – спогади: «Лекції французької мови», «За 5 хвилин до лекцій», «Комсомольські збори»: тут, зокрема, й про те, як в актовій залі осуджували професора Михайла Рудницького… за український буржуазний націоналізм; бачу з її слів, як він, сивоголовий професор, «підсудний», піднявшись і похиливши голову, «кається» перед комсомольською громадою…

Ви вступали до Університету за прикладом сестри? Чи є інша причина, чому Ви обрали класичну філологію?

Я вже закінчував сільську, що за 5 кілометрів від мого села, середню школу, а ще не визначився, куди вступати. Любив музику, рисунок, а також літературу. Хотів, було, вступати до Поліграфічного, на факультет художнього оформлення книжок та журналів, але, врешті, подав документи на історичний, – думав, матиму матеріал для писання (мені вдавалися твори на вільну тему, мріяв про писання прози, хоча й віршувати, як і багато хто, теж пробував). Подаючи документи, якось не подумав, що історія і моє «соцпоходження» (батько – священик, учасник визвольних змагань) – речі несумісні. Не пройшов за конкурсом, перевели – на класичну філологію, була така можливість. Упродовж життя я не раз пересвідчувався, що випадок – це і є та точка, з якої вирисовуються, такі різні у кожної людини, лінії долі. Так мало бути, і так сталося. Гарно про це хтось з елліністичних поетів в епіграмі писав:

Випадок крутить усім; наші задуми – забавка долі.

З нею – не сперечайсь: випадок крутить усім.

Ось тут, на класичному відділі факультету іноземних мов, я й повів і досі веду, так би мовити, дві свої «борозни»: перекладу й оригінального писання (на історичні теми, щоправда, ніколи не писав).

Що очікували від Львівського університету, від міста?

Моє невеличке село, десь за сорок кілометрів від Львова, жило за мого дитинства своїм, доволі замкнутим, але цікавим життям – зі щоденною піснею (під час роботи, після роботи; вечорами, на мості, співали парубки), з переказами, казками, зі своєю, вирівською, говіркою (згадану книжку моя сестра закінчує невеличким словничком тієї говірки), своїми звичаями, святами, своїм трибом життя. Про все це, до речі, – у книжці «Батькова рука» (2014), зокрема, – про участь моїх батьків у культурному житті вирівської громади. Звісно, це був інший світ, аніж світ міський. Селу я завдячую, сказати б, своєю душею: життя серед природи, хай і непоказної, серед живої бесіди і пісенного слова примножує струни душі, збагачує її почуттями, що є підґрунтям творчості у найширшому розумінні слова (творцями казок, пісень, переказів, вишиванок, усіляких виробів були й малоосвічені або й неосвічені, але духовні й душевні селяни); про це – у книжці «Усміх речей» (2017).


Містові ж завдячую своїми знаннями:


викладачі, бібліотеки, цікаві люди, з якими спілкувався, та й нині спілкуюсь, самі кам’яниці з латинськими написами на них, ратушний дзвін, Високий Замок, з якого я любив озирати панораму Львова, дивитись на пряму, мов лінія долі, вулицю Богдана Хмельницького (у давнину – Волинський тракт), що провадила до мого села, принишклі передмістя, особливо Замарстинів, де часто винаймав помешкання… А от перша моя зустріч зі Львовом, ще за дитинства, триває у моїй пам’яті, не торкнута часом, ще й досі: торохтіння воза міською бруківкою, кам’яні леви на Хмельницького при брамі колишньої фабрики Бачевських, а ще – ті, що дивляться на Львів, на захід сонця, леви з кам’яного грота на Замковій алеї (там я за студентських років бував найчастіше). Про все це – у книжках: «Наодинці зі Львовом. Поетичні проходи» (2005), «Anno Domini»: латинські написи Львова (2008; 2016), «Пригорща хвилин» (2007; 2012), «Сльози речей» (2014), у згаданому романі «Під чужою тінню» та ін. Для тих, хто приїхав з села («з провінції»), Львів, та й сам університет, образно кажучи, – своєрідний лабіринт. Пам’ятаю, ще як я був студентом, хтось із приїжджих вступників, зі східних областей, находившись університетськими «лабіринтами», запитав мене: «Як во Львів попасти?»…

Ви згадували про людей, які на вас вплинули під час навчання в університеті. Розкажіть про це більше.

Про цих людей, наших викладачів, професорів, я писав у згаданій книжці «Лініями долі». У ній – їхні портрети, саме портрети, а не спогади. Знадобилися, до речі, мої нахили до рисування, до музики: у «Лініях долі» – мій, ще студентський, рисунок: кількома штрихами – «портрет» Михайла Йосиповича Білика, нашого латиніста – «Олімпійця» (таки ми його називали), перекладача «Енеїди». Він весь у собі, маломовний; на заняттях – строгий, на іспитах – на диво поблажливий: не звертав уваги на наші «шпаргалки». Заохочуючи нас до перекладання, залюбки зачитував свої переклади – Вергілія, Горація. А часом, розговорившись, «водив» нас вулицями Рима й Афін, де бував за своєї молодості (під час цих «екскурсій» я виліплював його погруддя з пластиліну).

Пряма протилежність – легенда університету Юрій Федорович Мушак, що бесідував з нами запросто («Я – Юрко Мушєк, а ти як називаєшся?»). Про що тільки не йшлося у тих бесідах на перерві, та й в аудиторії: від санскриту, – до романських мов; від них – до германських, а далі – до наших сільських діалектів; тут же – Гомер, Шевченко, Франко…


Ніщо так не розворушує думку, як саме такі, здавалося б, невпорядковані, далекі від усіх педагогічних настанов (жодної методики Юрій Федорович не визнавав) – живі бесіди…


Соломон Якович Лур’є, наш професор, знаний у світовій науці еллініст, провадив нашу групу від першого до останнього дня навчання в університеті. Але й після закінчення університетських студій ми збирались у нього вдома за круглим столом (стіл був справді круглий) – читали й коментували грецьких авторів, які, здавалося нам, були поряд, за цим же столом; після читання – бесіди за чаєм і тортом. Соломон Якович продовжував античну традицію: давні греки плекали теплі, дружні стосунки між учителями й учнями – усіма, хто «належно перейняв мудрість еллінів». Саме професор Лур’є запропонував мені, одразу ж після закінчення університету, перекласти щойно знайдену тоді у пісках Єгипту комедію Менандра «Відлюдник».

Іван Іванович Андрійчук… Той дивував усіх, як і Юрій Федорович, феноменальними лінгвістичними здібностями…. Йосип Устимович Кобів, вроджений науковець, перекладач, блискучий організатор (так і не дали йому захистити докторську дисертацію у похмурі сімдесяті)… Йосип Прокопович Дідик, що читав нам курс античної літератури, Євгенія Іванівна Скоробогата, що вела в нас семінар з комедій Плавта: пояснюючи його дотепи, пам’ятаю, взагалі ніколи не всміхалася (докторської теж не захистила: кажуть, не захотіла перекладати її російською)… Олексій Дмитрович Ковбуз керував курсовими роботами; відчувалась його глибоко закорінена українськість… Яскраві особистості, що передавали нам не лише знання, а й те душевне світло, без якого й освіта – не освіта. У тому світлі, десь у підтексті (незалежність ще й не снилася), – любов до своєї мови свого краю, одне слово, – згадана українськість… А ще ж за мого студентства ректором був український патріот, «великий ректор» (так назвав його Дмитро Павличко) – Євген Костянтинович Лазаренко (за його сприяння й побачив світ згаданий «Відлюдник»)… Шкода, що більшість навчальних годин припадало на предмети, що були геть поза межами того світла: «Історія партії», «Історія КПРС», «Атеїзм», «Політекономія», «Науковий комунізм», інші подібні. А ще – «воєнка»: були ми артилеристами, потім – перекладачами. Воєнком, пам’ятаю, довго роздумував над записом у моїй анкеті («латинська мова») – не знав, як з мене зробити перекладача: «Да… Латышский язык… Вроде и не иностранный…» Так я й залишився артилеристом…

Де Ви діставали книги? Проводили багато часу у бібліотеках? Як облаштовували свій власний простір під час студентського життя?

Книги – у бібліотеках. Деякі – купував. Скажімо, твори Горація, видані у Ляйпцігу 1959 року (саме тоді я закінчив університет). А що Горацієм я цікавився ще за студентських років, то, придбавши цей томик, подумав: «перекладу». Переклад вийшов друком у київському видавництві «Дніпро» рівно через двадцять років після «Відлюдника» (були, окрім іншого, й «чорні списки»: чомусь і я опинився серед заборонених авторів: львівський «Дзвін» і київський«Всесвіт» – щоправда, ті списки якось обходили). Отож придбаний «Горацій» – ще одна дуже важлива «точка» у моїй лінії долі.

Що ж до бібліотек, то найчастіше працював у тій, що на вул. Драгоманова (про атмосферу бібліотеки, її працівників, різні ситуації у ній – знову ж таки у книжці «Під чужою тінню»). Коли трапляється й тепер зайти у бібліотечну залу – вражає контраст: тоді – тиснява, нині – порожньо; тоді – конспекти, іноді й чорнильниці, нині – планшети… Але книга – то книга: її беремо до рук, до неї дотикаємось, чуємо шелест сторінок, вловлюємо запах фарби, якщо книга щойно з друкарні. Втім, аби краще зрозуміти, про що мова, варто прочитати, скажімо, Стефана Яворського «Слізне з книгами прощання» у перекладі Миколи Зерова (що вже казати про Рея Бредбері?). Є закон: набуваючи – втрачаємо. Дуже важливо знати, що саме втрачаємо. А втрачаємо безпосередній зв’язок зі світом природи, з речами, що довгі часи слугували людині. Про це, до слова, у цього ж Рея Бредбері («Марсіанські хроніки»): «Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю», а книга – чи не найдорожча для людини річ. Втрачаємо те, з чого будується душа: живий, Божий світ її наснажує, віртуальний – виснажує»… При гарній погоді я волів працювати не в бібліотеці, а просто неба, найрадше – на Замкових пагорбах (у «чемоданчику» – якась книжка, перекуска, яблуко); найприємніше було читати когось із античних чи сучасних авторів (із сучасних – найбільше полюбляв читати спорідненими з латиною романськими мовами).

Знаходили друзів, соратників на факультеті?

Знову ж ця «невипадкова випадковість». Мій найближчий університетський приятель Юрко Батюк (античності не полюбляв, поривався на біологічний факультет) постійно спонукав мене вчити англійську – як у воду дивився. А ще: на перерві ні з того, ні з сього підбігав до дошки й одним розмахом руки накреслював обриси Криму: засмаглий, спраглий сонця, простору й руху, пальцями завжди вибивав бунтівні на той час джазові ритми, а тут – «мертві» мови… Та не прорвався на біологію: «Я, товаришу Батюк, таки зроблю з вас латинника!», – стояв на своєму завідувач кафедри Михайло Йосипович Білик… Були й інші товариші; серед них – Альфред Рочняк з французької філології, репатріант, справжній інтелігент; ми часто слухали з ним, «для душі», ретро-платівки – мав він у себе гарну колекцію; з ним і пробував я спілкуватися французькою. Були й товаришки (на загальних лекціях ми обмінювались «любовними записками»). Так, підсміхаючись під вусом, казав нам Соломон Якович: «А сегодня, товарищи, будем писать любовные записки», – щоб заохотити нас вивчати складове, подібне до ієрогліфів, кріто-мікенське письмо…

Як Вам було навчатися за Радянського Союзу? Чи позначалася система на навчанні?

З уже згаданих, пов’язаних з тодішньою ідеологією дисциплін я, хай би як готувався, отримував не більше трійки. До речі, свою рецензію на мій переклад «Відлюдника», одразу ж після його виходу (1962), Григорій Кочур так і назвав: «Вперше в Радянському Союзі». Радянський Союз – це російськомовний, суржиковий простір, що не могло не позначитися на якості мого перекладу: він ряснів русизмами. «Звідки у вас, у Львові, стільки русизмів?» – дивувався Григорій Порфирович – одразу ж видно було, що не відвідував міста Лева: у вищих і середніх навчальних закладах з багатьох, а в технічних – із більшості дисциплін, заняття велися російською мовою; десь із початком 1970-х років тексти дисертаційних робіт, відповідно, й уся документація, мали бути писані російською; російськомовною була й естрада: не пригадую жодної україномовної платівки з тих часів, жодного фільму. Хто пробував боротися з суржиком, одразу ж потрапляв під пильне око відповідних органів: он, мовляв, кому не до вподоби дружба українського й російського народів, он хто проти зближення мов…

Наша ж кафедра (античність, «мертві» мови) була наче якась оаза, яку омивала суржикова радянськість, хоча й сюди проникало різне з сучасного, «живого», світу: пам’ятаю, наш тодішній завідувач Михайло Білик написав латиною статтю до кафедральної стінної газети… про запуск першого космічного супутника. А щодо російської мови професора Лур’є, то була вона не та, пануюча, що прагнула заглушити усі інші; професор просто не володів українською, як, до речі, й польською. Любив слухати українські народні пісні – ми співали їх вечорами в Криму (були там на практиці: відчитували, під час розкопів, давні написи на місцях давньогрецьких колоній). Якось, коли завели й російськомовну, естрадну, професор, пам’ятаю, не був тим задоволений, попросив, щоб ми співали саме свої, народні, й з цікавістю їх слухав. До речі, на гурткових заняттях, у тісному колі, всміхаючись, не раз акцентував на такому розмежуванні: «мы» – і «они». Хто такі ті «они» – не варто й уточнювати; серед них – і ті, хто пильно дбав, щоб він, відомий у світі еллініст, не потрапив, бува, на якусь із міжнародних конференцій: запрошення надходили «з запізненням»… Любив і пожартувати на цю тему: побачивши, що я завагався на його пропозицію перекласти щойно знайдену тоді комедію Менандра, – одразу ж: «Но вы же комсомолец» (і знов ця широка, під вусом, усмішка); що ж до мови перекладу, то випередив моє запитання: «Конечно, на украинский язык»…

Можливо, є яскраві, цікаві історії, спогади зі студентських років, які запам’ятались?

Виокремити одне щось – нелегко. З тих цікавих історій, пригод – в аудиторіях, у поїздках в колгоспи, військові табори, на розкопи, з квартирного життя, – зіткані розлогі пасажі у моїх книжках (дещо й у цій бесіді згадано), а от механізм запам’ятовування таки дуже цікавий. Іноді особливо виразно залишається у пам’яті не так особисто пережите, бачене, як почуте. Мов ось тепер бачу (з почутого): входять у кабінетик Соломона Яковича – «они» (почули, що професор відмовляється купувати лотерейні білети). Професор, весь у розшифруванні прадавніх кріто-мікенських написів, спочатку й не второпав, з чим до нього загостили. Врешті, зрозумівши мету цього високого візиту, зі звичною усмішкою: «Извините, товарищи, но в азартных играх я участия не принимаю» (так – про справу «державної ваги»!). З яким настроєм вийшли з професорового кабінету «они» – зайве й говорити…

Після завершення університету Ви працювали?

Якийсь час шукав, де б можна влаштуватись на роботу. У Львові змоги не було (спотикався на графі «соцпоходження»). Їздив до Білоруського Могильова (до речі, батьківщина професора), до Вінниці; в Могильові – лише половина ставки; у Вінниці – ця ж графа стала на перешкоді. Врешті, допомогла дуже гарна людина, директор Обласного архіву у Львові Галина Сильвестрівна Сизоненко (вона й Ігоря Калинця прийняла на роботу); потім – Історичний архів у Львові, де я працював з латинськими документами. А далі, за допомогою Соломона Яковича (цю, майже детективну, історію я теж не раз описував) – Львівський медичний інститут (нині університет). Після двохтисячного, з виходом на пенсію, за ректорства Івана Олександровича Вакарчука, й донині, – на кафедрі класичної філології Франкового університету. На всіх роботах відчував прихильне до мене ставлення, за що зі щирою вдячністю згадую у своїх книгах…

Ви згадували, що Вам прищеплювали любов до перекладу, всіляко заохочували. А як Ви прищеплюєте цю любов своїм студентам?

Веду курси: «Антична поетика», «Антична культура і сучасність», тож маю нагоду залучати студентів і до перекладання.


Намагаюся прищеплювати не лише любов, а й почуття обов’язку


(до речі, – ключове слово Патрона нашого університету): хто має літературний хист, той зобов’язаний збагачувати нашу перекладну літературу, де ще стільки «білих плям», та не через брак талантів, а через постійні утиски – відомі укази, заборони, репресії (згадаймо долю блискучих наших перекладачів – Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, багатьох інших). Одна студентка, пам’ятаю, на першому ж занятті, підійшовши до мене, якось несміливо, але щиро зізналася: «Андрію Олександровичу, на заняття я буду ходити, але перекладати не буду, бо то дуже важко». Справді важко, ще античні це зауважили. Але що важче – то цікавіше й корисніше: легка стежка – не для звитяг.

Минулорічний мій студент, Назар Ващишин, уже має публікацію у часописі «Дзвін» – переклади Марціалових епіграм. Гарний доробок – у цьогорічного мого студента Ростислава Ханаса – переклади з Овідія. Вкрай важливо, щоб нитка перекладання не обривалася на комусь із старшого покоління літераторів. Загалом, найважливіше в усьому – тяглість. Гортаючи щоденники Михайла Білика, я вичитав важливу думку щодо нашої історії, боротьби за незалежність:


«Нам ніколи не бракувало пориву – тяглості бракувало».


Найвище мистецтво життя – поєднання пориву й тяглості. Зразком тут – наш Каменяр: його життя було тяглістю у пориві, поривом – у тяглості…

Презентація нових видань Андрія Содомори “Усміх речей” та “Історія одного перекладу” 6 вересня 2017 року

Як охарактеризуєте сучасних студентів, порівняно з Вашим поколінням?

«Усе пливе й ніщо не залишається незмінним» – універсальний закон. У тих змінах має бути згадана тяглість – нитка, яка єднає покоління на рівні душі, серця («Тіло й душу ми положим…»). Дніпро є Дніпром, завдяки своїй неперервній течії – тяглості. Народ є народом (а не населенням) – завдяки пам’яті серця. А вона, ця пам’ять, – це не тільки знання, технічне обладнання шкіл, університетів, про що так багато сьогодні говорять; ця пам’ять – це національне світло, атмосфера, що повинна бути в кожному класі, у кожній аудиторії; без неї матимемо одне лиш холодне «всезнайство»… Після наших майданів, після Революції Гідності, під час нинішньої війни з сусіднім агресором гріхом було б сказати щось погане про нашу молодь. Але є загальні тенденції, є виклики часу. Сьогодні (урбанізація, глобалізація!) багато показового, крикливого, менше – тихого, інтимного, я сказав би філологічного. Менше того, що є компонентами найважливішого поняття, яке плекали античні – humanitas, людяність (у якому стані сьогодні гуманітарія, яка увага до слова, до його людинотворчої функції – теж зайве згадувати).

Усе пізнається через якусь деталь. Ось одна з них (спогад з далекого мого дитинства). Йшов я зі своєю старшою сестрою (тоді вона ще не була студенткою, я – у п’ятому класі) і з її майбутнім чоловіком Замковою алеєю, де згаданий грот з кам’яними левами. Вже засвітились ліхтарі; внизу мерехтів вечірній Львів. Уже ми наближались до того грота з його лавчинкою. На ній сиділо двоє, звісно, обнявшись, – він і вона. Тільки-но ми наблизились, вони вмить відсторонились одне від одного й так і сиділи, наче по-школярськи, поки ми не пройшли. Зіставмо цю сценку з тим, що всіляко заохочується нині, що бачимо, серед люду, на вулицях, площах, у транспорті, – і це буде відповіддю на Ваше запитання. А що таке інтимний світ у житті людини, яка його вага для творчості, – це вже окрема тема… Хіба, уже вкотре, нагадаю, що наша любов (погортаймо пісенники) була філологічною: пісенне слово підносило її на найвищий п’єдестал. Девальвація слова неминуче веде до девальвації любові (про це, зокрема, сучасний італійський поет і суспільний діяч Коррадо Калабро у своїй поетичній книзі «Я не скажу тобі, що це любов»).

Що Ви порадили б почитати студентам як письменник, перекладач?

Найкращі поради – у «Моральних листах» до Луцілія філософа Сенеки; перші три листи невипадково – про час, про читання, про дружбу: все залежить від того, як поведемося з часом (цінуватимемо його чи розкидатимемося ним), яку книжку візьмемо до рук і як її читатимемо («…читай лише визнаних авторів»; «читаю багато, беру – дещо»), з ким потоваришуємо («Довго роздумуй, чи подружитися з кимось, та вже коли зважився на те, приймай друга всім своїм серцем і говори з ним, мов сам із собою, не побоюючись»).

Кожен, не тільки філолог, має розуміти: лише при слові людина зростає духовно і збагачується душевно; не при нинішньому, інформативному, абиякому («Зрозумів, то чого ще треба?», – не раз чуємо), а при слові, що має глибокий національний корінь, при слові, в якому – відблиск того одвічного, світотворчого й людинотворчого, високого Слова, що «було спочатку». Не зводити всього до модної, аж надто популярної у якийсь відтинок часу літератури («Ти не читав Коельо?», – і дивиться на мене зі співчуттям), а схилятися до настанов Сенеки, який резюмує античне розуміння освіти, освіченості й людяності. Мати мету. А вони проста: «Якою ж прекрасною є людина, якщо вона – людина», – зауважив автор «Відлюдника»… А ще – думати («…думайте, читайте»), пам’ятаючи, що «вся гідність людини – в її думці» (Паскаль), вільній, не скованій ані страхом, ані лещатами найрізноманітніших правил (так уже їх полюбляємо нині) розкутій думці, що насолоджується рухом у духовному просторі. А те, що думається, – перекладати на папір, долучатися до нелегкого, але такого вдячного мистецтва – писання («Пишу, отже, існую», – згадаймо Лесю Українку).

Що б Ви сказали своїм майбутнім студентам, яку б дали пораду?

Прочитав би їм коротенького листа Плінія Молодшого (щойно завершив переклад його «Листів»), якого він адресує відомому історику, своєму приятелеві – Таціту: «Ані сам собі ти не плещеш в долоні, ані я не вихваляю тебе – пишу про тебе, як ні про кого іншого, щонайщиріше. Не знаю, цікавитимуться нами нащадки чи ні, але ми, гадаю, таки заслужили бодай якоїсь уваги до нас, не за таланти наші, ні (це вже була б гординя), а за нашу пильність у заняттях, за нашу працю, за повагу до нащадків. Тільки б не зупинитись на обраній дорозі, яка, щоправда, небагатьох допровадила до світла й слави, але багатьох – із темряви й мовчанки вивела. Бувай здоровий!». У цьому листі, – а він може бути «візитівкою» людинолюбної античності, – чи не всі компоненти згаданої «humanitas»: скромність, працьовитість, повага до предків і нащадків, прагнення світла, що у слові, тверда і впевнена, попри усі звабні манівці, хода до того світла, врешті, – до слави; не в пересічному розумінні того слова: до слави – тобто до доброї, тихої, пам’яті в людей за добрі діла. Згадаймо Шевченкове: «А слава – заповідь моя»… Важливо – йти. І йти, власне, до світла, тобто – до Правди:


Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою…


 

Розмовляла Ольга Гординська

Фото Анастасії Кілар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *