Часто люди з дитинства плекають мрії ким стануть у майбутньому, вибираючи місце навчання, років за 5 до вступу в університет. А як було з Вами, чи вибір навчального закладу був самостійний?
Вибір був самостійний, але доволі спонтанний, адже, навчаючись у школі я мріяв стати… льотчиком. Однак пізніше я захопився англомовною рок-музикою, і мені дуже хотілося зрозуміти слова пісень, а рівень викладання англійської мови у середній школі міста Кременця на Тернопільщині (звідки я родом) був, м’яко кажучий, для цього недостатній, тому я й вирішив одного прекрасного дня поступити у Львівський університет на англійську філологію.
Які асоціації у Вас виникають, коли чуєте словосполучення “Львівський університет”?
Насамперед мені згадуються мої друзі-однокурсники, мої перші музичні спроби (адже прем’єрний виступ новоствореної рок-групи, в якій я брав активну участь і яка тоді ще навіть не мала назви, відбувся в жовтні 1968 року саме в актовому залі університету на вечорі факультету іноземних мов), а ще мені пригадується університетський гуртожиток на Погулянці, де завгоспом і кастеляншою працювали старі львівський батяр і батярка пан Юзьо і пані Зося, від яких я вперше в житті почув автентичні батярські пісні.
Як змінилося Ваше уявлення про університет після вступу?
Чесно кажучи, ніяк, бо до вступу в університет я нічого особливого заздалегідь собі й не уявляв.
Опишіть себе як студента.
Мушу зізнатися, що взірцевим студентом мене назвати було б важко, насамперед тому, що мені завжди щось заважало приходити вчасно на лекції – як я не намагався наставляти будильник (який чомусь псувався і не дзвонив), раніше лягати спати (у своїх фантазіях, бо в реальному студентському житті це, звісно, було утопією), взагалі не спати (а таке траплялося нерідко), попри всі ці мої спроби я стабільно запізнювався, принаймні, на 10-15 хвилин. Особливо проблематичними були для мене понеділки, адже довший час, навчаючись уже у львівському університеті, я одночасно грав і співав по суботах-неділях на танцях у кременецькому будинку культури. Для цього я щосуботи їхав зі Львова до Кременця, а щонеділі пізно вночі повертався назад – спочатку автобусом до Дубно, а звідти вже поїздом до Львова, куди приїжджав о 5-й або 6-й ранку невиспаний і розфокусований. Ще одним моїм недоліком було те, що в юності я мав дуже добру пам’ять, завдяки чому нерідко легковажив належною підготовкою до іспитів і заліків, затягуючи з цією підготовкою аж до останнього дня, а тоді цілісіньку ніч завантажував файли свого внутрішнього комп’ютера усією потрібною інформацією, зранку успішно здавав залік або іспит, а тоді робив delete, викидаючи все зайве геть і звільняючи свою “операційну систему” для чергової безсонної ночі. Маю тільки надію, що ніхто з сучасних мудрих і розважливих студентів не вирішить скористатися моєю легковажною “методикою”.
Будучи студентом, чиєю творчістю Ви захоплювались і звідки черпали натхнення?
Я вдячний долі, яка звела мене в студентські роки з такими неординарними і дивовижними особистями, як Грицько Чубай і Олег Лишега (які, на жаль, уже переповідають один одному свої поезії, сидячи десь там на хмарці в небесах). З Олегом ми опинилися в одній кімнаті гуртожитку, де я міг на власні очі спостерігати, як він малює свої перші картини і пише перші вірші, а тоді й сам починав писати музику до цих віршів. Грицько ж мешкав неподалік він нашого гуртожитку, теж на Погулянці, часто гостював у нас, а ми з Олегом у нього. Саме вони, Грицько й Олег навчили мене розрізняти справжнє мистецтво від фальшивого, справжню поезію від графоманської, справжнє повноцінне життя від поверхового й лицемірного існування.
Я був захоплений як їхньою творчістю, так і тим незнаним мені до цього світом, який відкрився завдяки їм – поезією Лорки і Антонича, прозою Маркеса і Кортасара, музикою Нємена, живописом Далі…
Чим Вам найбільше запам’яталось студентське життя в університеті?
Боюся, що ці файли зі своєї пам’яті я колись випадково видалив, бо щось нічого гідного уваги мені не пригадується.
Чи брали Ви активну участь у студентському житті?
Не брав, бо в ті часи активна участь асоціювалася (принаймні, для мене) з комсомолом, адже найактивнішими в студентському житті були саме всілякі комсорги та інші комсомольські ватажки й активісти, а я до такої діяльності відчував інстинктивну відразу, тому моя участь в студентському житті була відверто пасивна, якщо не брати до уваги вже згадувані мною музичні виступи на різних факультетських вечорах і зустрічах.
Світлина з університетських років, властиве, з одного, 1968 року, коли нас відправили збирати помідори в Херсонську область?. На цій знимці (зліва направо) Юрій Литвинов (англ. філологія), Славко Кварценюк (ісп.), Богдан Наконечний (фран.), Леонтій Семенчук (фран.), Віталій Демецький, Віктор Морозов, Ярослав Цурковський, Олег Лишега (всі-англ.) і Володимир Караченцев (фран.), – Віктор Морозов.
Чи були у вас улюблені викладачі? Що саме вас зацікавлювало – предмет, манера подачі, відношення до студентів? Підтримуєте з кимось зв’язок?
На жаль, то було так давно, що я вже не можу пригадати жодного імені-прізвища тодішніх моїх викладачів, і зв’язок з ними, відповідно, я теж, на жаль, не підтримую. Але, звісно, серед них були ті, до кого я відчував більшу або меншу симпатію й повагу. Була, скажімо, в мене дуже добра викладачка англійської мови – репатріантка, здається, з Канади чи Штатів. Мені запам’яталося, як вона одного разу сказала, що в мене техаська вимова, бо я розтягую кінцівки слів, так як це роблять в Техасі. Пам’ятаю, що я дуже цим тоді пишався, хоч тепер, чесно кажучи, навіть не можу збагнути, чому?
Можливо, є якісь цікаві історії, смішні або повчальні, якими Ви не проти поділитися?
Одна цікава історія пов’язана в мене знову ж таки з Олегом Лишегою (єдиним, до речі, лауреатом престижної премії американського ПЕН-клубу з усіх українських літераторів, та й не тільки українських, бо з усієї Східної Європи цієї премії, крім Олега, була удостоєна лише Віслава Шимборська). Олег відкрив мені незнаного мною тоді Тичину (який після шкільної програми з української літератури асоціювався в мене з “трактор в полі дир-дир-дир” та “буржуїв за буржуями будем, будем бить”), а особливо Лишега тоді був захоплений дивовижним віршем Тичини “О, панно Інно”. Ми з Олегом, мушу зізнатися, нерідко полюбляли прогулювати деякі найнудніші лекції (також маю надію, що сучасні респектабельні студенти не сприймуть це як заклик до наслідування), опиняючись замість цього десь у парку або в кнайпі. І я ніколи не забуду, яке враження на мене справляло читання Олегом “Панни Інни” саме у кнайпах, коли, після чергового келиха дешевого сухого вина Олег раптово видряпувався на стілець і починав натхненно декламувати на всю залу “О, панно Інно, панно Інно… я сам… вікно… сніги… сестру я Вашу так любив… дитинно, злотоцінно…”. І в такі миті відбувалося справжнє диво, коли присутні там бармени, сутенери, злодії й повії раптово завмирали з роззявленими ротами, слухаючи цю незбагненну їм поезію і, цілком можливо, відчуваючи якусь внутрішню трансформацію своїх занепалих душ. Пізніше я написав під впливом цих привселюдних читань музику на дивовижну “Панну Інну”, щоправда, ще не наважувався ставати на стілець у кнайпах і співати її для злодіїв і повій.
Закінчуючи університет, чи були у вас конкретні плани на майбутнє?
Можливо, й були, я вже навіть не пригадую, бо в будь-якому випадку мені не суджено було їх здійснити, адже в 1972 році країною прокотилася хвиля арештів українських дисидентів, у декого з них при обшуках знайшли самвидавний літературний альманах “Скриню”, створений Грицьком Чубаєм, у якому, крім творів самого Чубая, Лишеги та інших був і мій юнацький віршик, і цього було достатньо для того, щоб мене виключили з університету буквально за 3 місяці до його закінчення, коли я вже писав дипломну роботу. Таким чином співробітники Комітету Глибокого Буріння визнали, що мені не варто нидіти у якійсь богом забутій школі, викладаючи там англійську мову (а саме такі переспективи відкривалися б, мабуть, мені після завершення навчання в університеті), а краще присвятити себе музиці, що я, з їхньої легкої руки і зробив, повернувшись до свого основного фаху, фактично, аж на початку цього тисячоліття, коли почав перекладати книжки з англійської мови на українську.
Працювали під час навчання?
Так, коли я одружився і треба було підтримувати фінансово родину (це був 1971 рік) я перевівся зі стаціонару на вечірнє відділення і влаштувався працювати бібліотекарем у Наукову бібліотеку ім. Стефаника. Робота мені дуже подобалася насамперед тим, що я там отримав доступ до спецфонду, де зберігалася заборонена в той час література (Грушевський, Винниченко, Донцов і т.д.), тож я намагався якомога швидше виконати свої обов’язки і весь вільний час просиджував там, завзято поглинаючи заборонені книжки.
Поділіться “рецептом успіху” – як все встигати без шкоди одне одному?
“Рецептів успіху”, на жаль, не маю – боюся, що встигнути все в житті неможливо, завжди потрібно чимось жертвувати, питання тільки в тому, щоб правильно відчути, що саме для вас у певний момент життя найцінніше, найважливіше, що допоможе вам виконати місію, з якою ви прийшли у цей прекрасний і жорстокий світ, а чим можна пожертвувати.
А от як це відчути і не помилитися – це, мабуть, найскладніше, бо цьому мистецтву ніхто не навчить і ніхто вам цього не підкаже – кожен сам має прислухатися до власного серця, до власної інтуїції (тобто, внутрішнього, глибинного знання) і вгадати правильну відповідь.
Чи слідкуєте за теперішнім життям Вашої alma mater?
На жаль, ні, хіба що вряди-годи до мене звертаються студенти кафедри перекладознавства, які пишуть курсові чи дипломні, базуючись на моїх перекладах, з проханнями допомогти їм, відповісти на запитання або щось підказати.
Якби можна було вернутися назад у студентські роки, чи змінили б Ви щось у своєму житті?
Мабуть, ні, бо в цілому я задоволений тим, як складається моє життя попри всі тяжкі або неприємні обставини, через які доводилося колись переходити, а будь-яка зміна може принести невідворотні наслідки (про що, до речі, йдеться в нещодавно перекладеній мною книзі “Гаррі Поттер і прокляте дитя”, тому я волів би залишити все, як є, як було і як буде.
Чи підтримуєте зараз зв’язок з одногрупниками?
Так, найближчий і найважливіший для мене зв’язок був з Олегом Лишегою, з яким, як я вже казав, ми багато років прожили в одній кімнаті гуртожитку, залишившись після цього друзями на все життя, але, на жаль, Олегове життя обірвалося два роки тому після хвороби… Але інші мої одногрупники ще, на щастя, живі і ми підтримуємо зв’язок, зустрічаючись наживо або скайпуючи один одному.
Що б Ви побажали сучасним студентам?
Шукати і знаходити те, що притаманне тільки вам особисто, іти в житті тільки своєю дорогою, хоч яка звивиста й важка вона б не була, відчути, з якою місією ви з’явилися на світі і намагатися її виконати, бо лише тоді ваше життя буде справжнім, повноцінним і неповторним.
І звичайно ж, не пропускати університетські лекції так, як це робив нечемний я.
Розмовляла Марія Робак
Фото з особистого архіву Віктора Морозова та Vadym Guliuk
