Галина Вдовиченко – випускниця філологічного факультету, письменниця та журналістка. Її перший роман “Пів’яблука” (2008) розійшовся протягом місяця, другий – “Замок Гербуртів” (вийшов у світ під назвою “Тамдевін”) отримав першу премію у номінації “романи” на конкурсі “Коронація слова – 2009”, а дитячі книги не залишають топів продаж вже кілька років.
В інтерв’ю для Львівського університету Галина розповідає у чому її секрет продуктивності, чому не пішла шляхом медицини та що найбільше запам’яталося з студентських років.
Ви народилися поза межами України, а як склалася ваша доля, чому потрапили до Львова?
Мій тато познайомився з мамою, коли служив у Мурманській області – у містечку Кандалакша (Росія). Тато привіз маму до своїх батьків, у село Отинія Івано-Франківської обл. Батьки тата, бабуся й дідусь, зустріли чужинку з відкритою душею, так мама завжди говорила, і вона до них прихилилась як до рідних. Тато був військовий, мама – медсестра. Я народилася на Кольському півострові у містечку Печензі, це колишнє фінське Петсамо, але нічого з тих часів не пам’ятаю – ми переїхали в Україну. Моє дитинство минуло на західних теренах – в Івано-Франківську, у Надвірній (Івано-Франківська обл.), у Раві-Руській на Львівщині. Постійно, де б не були, поверталися до бабусиної хати. Отинія була нашою маленькою батьківщиною, незмінним місцем повернення.
Як ви потрапили у Львівський університет, чому обрали саме філологію?
Склалося так, що мама з татом, коли я була в 9-10 класах, потрапили до Сирії, де працювали впродовж двох років. Туди ж взяли зі собою мого молодшого брата. Я ж зі сестрою залишилася в Москві, закінчила там школу.
Одного дня стався визначальний момент в нашому житті, коли батькові по закінченні закордонного відрядження запропонували залишитися в Москві. Я пам’ятаю, як він сказав нам: хочу порадитись з вами… Це було наше спільне рішення: ми повертаємось додому, в Україну. Так ми опинилися у Львові.
Тато мріяв, щоб я стала лікаркою. А я тоді не мала визначеної мрії, знала одне: люблю читати і вигадувати історії, мені цікаво писати твори і маю потребу щось там записувати для себе в зошитах. Я тоді була слухняною донькою і вирішила (насправді за мене було вирішено) вступати в медичний інститут. Але втрутилась доля, інакше не скажеш. Усі іспити я склала максимально успішно, але для вступу мені забракло пів бала – через… трійку за твір. Я не повірила, почувши оцінку – цього не могло бути! У мене й четвірок ніколи за твори не було. Навіть подала запит на апеляцію, і що ж? У творі таки справді були дві помилки і зайва кома. Я занадто легковажно поставилася до цього іспиту, занадто була впевнена в собі – і саме тому не вступила в медінститут. Бо так мало статися.
Я відчутно подорослішала за рік – працювала і готувалася до вступу туди, куди насправді захотіла вступити – на філологічний факультет у Львові.
Це було доросле рішення людини, яка відповідає за свої дії.
Добре пам’ятаю, як писала вступний твір, як розрахувала час, залишивши достатньо хвилин на перевірку. І все склалося добре. Так розпочалося моє навчання на філологічному факультеті Львівського університету.
Особливо добре пам’ятаю перший курс, бо вчилася з великим ентузіазмом. Усе було мені цікаво, крім деяких предметів, цілковито зайвих, але обов’язкових на той час. За перший рік навчання я заробила собі добру репутацію, і на старших курсах навіть часом користалася тим початковим кредитом довіри від викладачів.
Хто був для Вас авторитетом серед викладачів? Кого любили й пам’ятаєте досі?
Ми мали цікавих викладачів з різних предметів. Були особистості, яких добре пам’ятаю. Наш викладач із зарубіжної літератури Олексій Володимирович Чичерін [у 1973‒1989 рр. – професор кафедри світової літератури] горів любов’ю до свого предмета і нас тим запалював. Він не просто лекції читав, це були маленькі вистави, сповнені любов’ю до літератури, до архітектури, до культури загалом. Олексій Володимирович читав нам уривки тою мовою, якою вони були написані. Ми слухали французьку як музику. Ви чуєте, запитував він, як звучить ім’я цього негідника: наче жаба стрибає у багнюці: Люсто! Люсто! Бальзак давав своїм героям невипадкові імена.
Професор Чичерін міг розпочати лекцію з короткого вступу про те, як він ішов до університету через три парки, і що саме цього ранку вразило найбільше. Спілкування з ним не обмежувалося літературою. Він вчив помічати красу довкола – у співі птахів, у грі світла і тіні, у міській архітектурі.
Були такі викладачі, у ставленні до котрих змішувались повага і страх. Галина Леонтіївна Рубанова – це людина-легенда, її усі знали як абсолютно безкомпромісну викладачку. Ділилися перед іспитами перебільшеними деталями студентських жахалок. Вона вважала: або вчишся як слід – або тобі нема що робити в університеті. Викладала літературу Середніх віків та Відродження, але вільно орієнтувалася і в інших ділянках літератури і мовознавства. Не лише про її суворий підхід до іспитів ходили легенди, але й про її почуття гумору. Рубановій було за п’ятдесят, коли вона у нас викладала, а згодом, коли у нас були зустрічі з однокурсниками, ми неодмінно згадували Галину Леонтіївну. Тішилась, що час іде, а вона і далі викладає. Хтось розповідав, як вона сама про себе говорила, сміючись: зустріла свого колишнього студента на вулиці, а він мені здивовано: «Як? Ви ще живі?». Вона була з тих викладачів, про яких є що згадати.
Дуже добре пам’ятаю, як тримав нашу увагу на своїх лекціях Андрій Іванович Скоць з кафедри української літератури. Він робив акцент на міжособистісних стосунках класиків. Оповідав про Івана Франка, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника такі цікаві деталі, які в підручниках були відсутні. Розбурхував живий інтерес до класиків, ми їх читали, вже знаючи про їхні кохання, дружби, антипатії, розчарування і трагедії. Це був надійний гачок – саме так підчепити студентів на цікавість до класичної літератури.
Пам’ятаю кураторку нашої групи Інну Давидівну Альберт. Когось з викладачів пам’ятаю з вигляду, когось – завдяки яскравому епізоду. Шкодую, що не зробила колись копії заліковки за усі роки навчання – от тоді пам’ятала б усіх викладачів, достатньо було б побачити назву предмета, прізвище і підпис.
Різні були викладачі. І було чимало непотрібних предметів. У радянський час від нас вимагали детально вчити історію партії, тоді цей предмет називався історія КПРС, цитувати Леніна навіть у курсових роботах з мовознавства. Ми посміювались, але вставляли обов’язкові цитати. Саме ці нудні діалектичні матеріалізми і наукові комунізми, непотрібні у майбутньому, забирали багато часу. Шкода втраченого часу. Адже саме тоді траплялося, що протягом лекції з історії літератури викладач поспіхом згадував, через кому, імена письменників та назви їхніх творів, хоча тема вимагала набагато більшого часу. Ще й величезні білі плями залишалися, які довелося заповнювати згодом самостійно. Про Розстріляне Відродження навіть не згадувалось, як і про чимало імен письменників і поетів, які були приречені на забуття. Тепер вони відомі не лише тим, хто цікавиться літературою і вивчає її.
Розкажіть про своїх друзів-письменників зі студентських років?
На моєму потоці навчався Ігор Осташ, який став дипломатом, політиком. Олесь Дяк, якого вже тоді знали за його віршами і співаною поезією. Були однокурсники, які писали вірші, прозу, і стали вчителями чи пішли в іншому напрямку, або зараз щось пишуть, переважно для себе, для друзів, для онуків.
Вже пізніше, коли працювала в газеті “Високий Замок“, познайомилася з Маріанною Кіяновською, Соломією Чубай, Мар’яною Савкою, ще пізніше – з Оксаною Луцишиною. Дехто з них разом вчилися, разом робили перші кроки у творчості. Це дуже важливо, коли формується середовище, в якому разом дорослішають, набувають досвіду і підсилюють одне одного творчі люди.
Розкажіть про своє студентське дозвілля, як часто відвідували бібліотеку?
У бібліотеці завжди стояли черги, нам бракувало підручників, ми обмінювалися одне з одним, дуже багато конспектували.
Атмосфера бібліотеки завжди мене надихала, любила цю тишу, зосередженість на книжках. Любила спостерігати в бібліотеці за людьми.
Багато читала й не лише те, що «за програмою». Деякі книжки ставали особливими, позначали час. Такою була, скажімо «Степовий вовк» і «Гра у бісер» Германа Гессе. Це з домашньої бібліотеки. Читала її з олівцем, вона вся в позначках, в коментарях.
Крім навчання, у нас було достатньо часу на дозвілля. Багато хто був з інших міст і сіл, для них гуртожиток був домом. «Львівські» з захопленням слухали оповідки з життя гуртожитків. Ми часом приходили в гуртожиток, нам подобалась та атмосфера з посиденьками і розмовами, смажена картопля у великій пательні з кількома виделками довкола.
Зараз студенти вже не їздять в колгоспи «на помідори» чи «на картоплю», а в радянський час це був обов’язок студента. Усі мали «трудовий семестр». У вересні на другому і третьому курсах нас відправляли на південь, у Миколаївську та Херсонську області. Яскраві враження пов’язані з цими колгоспними вереснями. Ми тоді найкраще пізнавали одне одного і світ довкола. З нами одного разу їздив викладач з філософського факультету Юрій (не пригадую його прізвища), ерудит і філософ, на кілька років від нас старший. Він не приховував своїх поглядів, такий був іронічний скептик відносно усього радянського. Підстрибуючи на бездоріжжі у відкритій вантажівці, ми горлали пісні, яких він нас навчив, а написав антирадянський поет, поєднавши слова з музикою радянсько-патріотичної пісні. Сильний був ефект. Дотепер її пам’ятаю. І дивуюсь, як нам це сходило з рук.
Ми ходили в міські лекторії з історії світової культури, приходили на прем’єри в колишній студентський, а тоді вже, здається, народний, театр Гаудеамус, де головним режисером був Борис Озеров, дуже цікава постать. Вистави були актуально-алегоричними. Ми розуміли, про що насправді йдеться.
На вул. Хасанській (тепер Японській) у Будинку культури працівників зв’язку працював кінолекторій, там демонстрували авторські і напівзаборонені фільми, які на великому екрані майже ніде більше не можна було побачити. Скажімо “Дзеркало” Тарковського, «Амаркорд» Фелліні. Глядачі почувалися спільнотою поціновувачів особливого кіно. Ті, хто «ходили на Хасанську», почувалися однодумцями. Фільми були зовсім не подібні на радянський мейнстрім, який демонстрували в кінотеатрах.
Як Ви почали писати, що стало поштовхом викласти свої думки на папері?
Виникла врешті-решт потреба писати «своє», «інше», тобто зовсім не те і не так, як до газети. І відкладати набридло «до кращих часів». Яких? Коли? Найкращий час почати – зараз. Купила ноутбук, і набрала на клавіатурі перше речення. Через рік і чотири місяці закінчила перший роман. Писала ранками до роботи, вечорами після роботи. У вихідні, під час відпустки. Дуже важливо зробити перший крок, навіть коли за щоденною роботою, здавалося б, немає часу ні на жодну іншу роботу. А писання – це важка робота, бажана і виснажлива водночас. Мій потяг тоді вже рушив, я могла спізнитись на нього, але встигла застрибнути в останній вагон. Таке було враження. Варто було зробити певне надзусилля. І сталося диво – звідкись додався мені час на писання, і сил прибуло, ідеї посипалися як з мішку.
Тільки недавно я подумала про те, що, можливо, саме так і мало скластися. Я дозріла до писання роману, і все сталося вчасно, не зарано і не запізно. Ще й у першого роману склалася щаслива доля. Це був 2008 рік. Він отримав спецвідзнаку літературного конкурсу «Коронація слова». Відтоді роман «Пів’яблука» виходить весь час, новими накладами, вже у третьому видавництві. Тепер – у Видавництві Старого Лева, з яким я співпрацюю вже кілька років. Книжка в Україні може жити довго, як показує досвід, а не лише кілька місяців після виходу в світ.
Що відчували, коли Ваш роман отримав перемогу в конкурсі “Коронація слова”?
Перемогу отримав мій другий роман – «Замок Гербуртів», це була перша премія у номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова — 2009». Роман вийшов у видавництві «Нора-Друк» під назвою «Тамдевін».
На той момент я вже потоваришувала з письменницями Ірен Роздобудько та Ларисою Денисенко, які видавали свої книги у видавництві “Нора Друк”. Ми читали книжки одна другої, надихалися у спілкуванні, підтримували і вболівали, раділи успіхам одна другої.
Відносно перемоги у конкурсі, то я нещодавно знайшла у своєму щоденнику запис з весни 2009 року, де я написала чи то план, чи побажання на літо: «перемагаю на «Коронації слова». Який зухвалий запис! Але саме так і сталося влітку. Часом таке серйозне чи напівжартівливе «програмування» не зашкодить, воно додає сил. «Замок Гербуртів» і справді став переможцем.
Часами треба запускати чітко сформовані бажання, хочеш чогось – скажи про це. Самому собі перш за все. І працюй над цим. Тоді і результат визначатиметься не перемогою, а чимось більшим.
Головне – зробити те, чого прагнеш, на межі своїх можливостей. І підняти після цього планку вище.
Згодом цей роман перевидало видавництво “Клуб Сімейного Дозвілля” разом з оповіданнями у книжці “Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів”.
Кілька років я поєднувала роботу в газеті «Високий Замок», де працювала заступником редактора – і письменницьку роботу. Останні три роки працюю вдома, сама організовую собі робочий день. Письменництво – це не тільки бажання писати, а ще й самодисципліна.
Серед Ваших романів є улюблений?
Всі мої романи дуже різні, я їх сприймаю як дітей. У кожного – свій характер і своя доля. “Пів’яблука. Інші пів’яблука”- історія жіночої дружби, історія про долі чотирьох подруг, наших сучасниць, які відповідальні за своє життя і за своїх близьких. Для мене цей роман один із знакових у моєму житті. «Тамдевін» має інший характер. Читачі кажуть: «роман про вовків», для мене це роман-еко, про пошук гармонії в стосунках людини і природи.
Роман «Хто такий Ігор» найменш помітний у моїй біографії, я рідко про нього згадую. Багато хто вважає, що роман автобіографічний. Але це не так. Хоча я добре знаю газетярську кухню, це певною мірою «виробничий» роман, хоча і любовний одночасно.
Потім була «Бора», я й досі отримую від читачів відгуки, для багатьох саме він є улюбленим з усього, що я написала. Мабуть, тому, що його атмосфера дуже затишна, а це потреба часу – почуватися в своєму домі захищено і затишно. «Купальниця» – це роман-перегукування з «Сестрою Керрі» Драйзера, літературна гра в наповнення сухої схеми сучасними реаліями.
У серпні 2014 року я почала писати «Маріупольський процес». Особливий, дорогий мені роман. Адже в цей час у нас на Сході відбувалися активні бойові дії, які ми всі глибоко переживали. Того року я часто відвідувала наш військовий госпіталь та допомагала волонтерам, пораненим, їхнім сім’ям. Біль і любов того часу відобразилися в сюжеті книги. Роман я написала за пів року і добре пригадую цей стан: зранку встаєш, і в голові вже активізувались персонажі, щось розповідають, штовхають сюжет вперед. Це були виснажливі місяці. Я постійно була на своїй хвилі, концентрована думками на тому, що пишу, могла проїхати свою зупинку, загубити те, що тримала в руках. Я мала саме тоді написати цей роман, бо згодом зник цей градус напруги та емоційності.
Після цього роману потребувала відновлення, як ніколи. Писала коротку прозу (згодом вийшла збірка «Ось відкрита долоня»), писала дитячі книжки і не бралась за роман, аж поки сам собою став складатися роман «Найважливіше – наприкінці», певною мірою він є автобіографічним, неочікуваним, гранично відвертим. Я мала проговорити деякі важливі речі, знаючи, що тема багатьом близька, але певною мірою замовчувана. Цей роман водночас є відгалуженням від роману «Пів’яблука”, обізнаний читач знає передісторію, він впізнає знайомих героїв. А той, хто не читав, не потребуватиме нагадувань – новий роман є самодостатній.
Чи легко було перейти від дорослої літератури до дитячої?
Та я наче й не планувала переходити в іншу вагову категорію :). Але сталося так, що дитячі книжки стали дуже популярними, я почала отримувати відгуки і від дітей, і від батьків. Найчастіше – «дякую за те, що мій малий нарешті полюбив читати», «дякую за те, що донька сама тепер береться за книжку без жодного примусу». Так склалося, що діти-читачі відчутно вплинули на мої плани, особливо коли почала виходити серія “36 і 6 котів”.
Я була на Сході, бачила, який вплив мають книжки на дітей, які в побуті розмовляють російською. Вони питають: “Коли вийдуть наступні коти?”. Я маю інші плани на найближчі місяці, але діти не хочуть чекати, вони вимагають ще і ще, і чимшвидше.
Тішуся, коли бачу, як в дітях прокидається бажання читати, як вони входять у смак самостійного читання, чекають поради, що ще можна прочитати. Це потужний стимул для роботи.
Був у нас в країні період своєрідного книжкового провалля: не було книжок в книгарнях, та й книгарень не було. Пригадую, у Перечині, невеличкому районному місті в Закарпатті, я не знайшла книгарні, а в магазині канцтоварів побачила куточок, де продавали лише російськомовні книжки. Ситуація помалу змінюється, але ще дуже й дуже повільно, а то й добра тенденція зупиняється з різних причин. Але читачеві-початківцю (років у 7-10) вже кілька років як є з чого вибирати, зокрема й в інтернет-книгарнях. Для батьків дуже важливо не пропустити цей етап в житті дитини, допомогти, щоб потім не жалітися, що дитина не читає.
Що побажаєте молодим людям, зокрема письменникам-початківцям?
Головне побажання – вчитися все життя, отримувати від цього процесу задоволення.
І ще важливе побажання: «Не бійся!». Нічого не бійся – не бійся робити те, в чому ти ще не певен, не бійся невдачі, не бійся перешкод. Працюй, пиши, читай – вдосконалюйся. Я знаю молодого поета, сором’язливого у минулому хлопця, який читає на вулиці – це був виклик для нього: зупинитися і почати читати вголос свою поезію хоча б одному-двом слухачам, а тоді їх більшає. Виходьте на слухача-читача, не пишіть у стіл. Так швидше піде процес. Можна викладати уривки у соцмережі. Видавці сканують Фейсбук, вони і там шукають авторів. Я знаю приклади, коли книжка народжувалася саме завдяки постам у Фейсбуці. Так починала писати Олена Степова, з Луганської області. Її книга “Все буде Україна”, до якої я писала вступ, про війну на Донбасі, пронизлива і правдива, залишиться як згадка про початок важливих подій. Таких прикладів є дуже багато.
Чи буваєте у Франковому Університеті, які корпуси відвідуєте?
Трапляється, заходжу в головний корпус. Щоразу охоплює відчуття повернення часу. На кожному кроці все рідне і пам’ятне.
Коли проходжу повз головний корпус, приглядаюсь до студентів. Усміхаюсь, бо так мені тепло від тих облич, від голосів і сміху. Моя приятелька, ровесниця моєї мами, дивовижна жінка – знову стала студенткою, тепер вже Університету третього віку, так він називається. Вона знову ходить до мого і свого універу на лекції. Ось як варто жити – вчитися все життя, працювати над вдосконаленням своїх вмінь і навичок, шукати нові таланти в собі, пізнавати світ, скільки б тобі не було років. І змінюватись на краще і вірити в глобальні зміни, вони неодмінно відбудуться, якщо змінюємось ми.
Розмовляла Ольга Гординська
Фото Ірина Лаба
