Оксана Форостина:Журналістика була надзвичайно популярна, романтична та престижна професія

За останні роки серед українських читачів помітно зріс і продовжує зростати попит на нон-фікшн літературу. Про це свідчать і поява низки видавництв, пріоритетним напрямком яких є саме перекладний нон-фікшн. Одне з них – Yakaboo Publishing, співзасновницею якого є наша героїня – Оксана Форостина.

Пані Оксана багато років працювала у журналістиці, була відповідальною редакторкою часопису «Критика». У 2014 р. увійшла до переліку інноваторів Центральної та Східної Європи New Europe 100.

Наприкінці 2015 року під власним видавничим брендом ТАО Оксана Форостина видала український переклад біографії Ілона Маска, написаної Ешлі Венсом, «Ілон Маск. Tesla, SpaceX і шлях у фантастичне майбутнє».

Ми поспілкувалася з пані Оксаною про студентські будні 1990-х років, мистецьке об’єднання «Дзига» та улюблені книги.

 

Як почався ваш шлях журналіста? Чому потрапили саме на цей факультет? 

Якщо відверто, то я несподівано для себе прийшла в журналістику: у школі пріоритетом була англійська мова, з восьмого класу займалася з репетитором. Тато багато їздив за кордон, тоді це ще була рідкість, та привозив англомовні журнали, наприклад, Time та Newsweek. Це був один із поштовхів зацікавитися журналістикою. 

Не знаю, правда чи ні, але тоді казали, що на факультет іноземних мов неможливо вступити без хабарів, тому я вирішила спробувати журналістику. Тим паче, у той період (я вступала у 1995 році) журналістика була надзвичайно популярна, романтична та престижна професія. Я пам’ятаю, наш покійний декан Володимир Здоровега казав, що якби ще когось вбили, то конкурс був би ще вищим. (Якраз того року вбили Владислава Лістьєва). Це було перше гучне вбивство журналіста, а у Володимира Йосиповича був такий специфічний, журналістський гумор.

Чи мали ви улюблених викладачів, які прищепили вам таку любов до журналістики?

На першому курсі у нас викладав Олекса Шалайський. Він вів семінари з «Теорії та практики журналістики». Ми мало не билися, щоб потрапити до нього в групу. Він був одним з найкращих у своїй справі. 

Напевно, найтеплішим із викладачів «професії» у всіх нас був контакт з професором Здоровегою, бо він, власне, докладав до цього зусиль, саме в такий спосіб будував свій курс «Вступ до журналістики», щоби з усіма поближче познайомитися.

Історію філософії у нас викладав Андрій Дахній. Здається, до нього на першу пару приходили навіть ті, хто ніколи не приходив на першу пару. Тобто, це ніби загальний курс, але, до речі, Андрій Йосипович також закінчував факультет журналістики, і звідтам пішов у філософію. Ми його дуже любили. 

Ще я дуже любила нашу викладачку середньовічної літератури та літератури Відродження Світлану Павлівну Маценку: вона, здається, єдина дозволяла складати предмет «блоками» впродовж семестру, а не чекати іспиту. Я, між нами, не всі теми складала з першої спроби, але досі ностальгійно згадую ці зустрічі, це був один з найприємніших, найкомфортніших досвідів у навчанні. Ще одним приємним досвідом був курс з психолінгвістики, який нам читала Мирослава Прихода. Вона в мене викликала трепет: елегантна богиня з ключами до Ноама Чомскі в руках! Можете уявити, як я була зворушена, коли вона мене запросила виступити перед своїми студентами журналістики уже тут, в Києві. 

Перший курс, 1995 рік. Фото з особистого архіву Руслани Гончаренко

Як поєднували навчання і роботу? Як ви встигали?

Так, десь в другому семестрі щось почала носити в газету “Молода Галичина”, потім, після першого курсу, пішла на практику туди. Після практики мене взяли як стажерку, а з січня 1997 року я вже була в штаті. 

Зараз я б не витримала, а тоді була молодша, було легше. В юності спати по чотири години на добу було нормою, та й ентузіазму було більше. 

Тобто, у практичну журналістику я пішла ще будучи студенткою, але на той час серед нас це було практично нормою. Другокурсницею я вже мала рубрику в газеті раз на два тижні. Збирала досить багато матеріалу, адже мала приблизно пів шпальти (це була газета великого формату). Я її вела і наступного року, і «студентського життя» майже не залишилося.

На початок четвертого курсу, це була осінь 1998 року, саме припала фінансова криза, в газеті практично перестали платити. Саме тоді до Львова приїхав Сергій Проскурня разом з Дзиґою втілювати великий проєкт, який мав назву “Ґранди мистецтва”, і я пішла у цей проєкт прес-секретарем, а відтак – у прес-секретарі «Дзиґи». 

Я на той час вже багато писала про «Дзиґу». Якщо не помиляюся, 7 березня 1997 року, я вперше прийшла туди з нашим фотографом Володимиром Дубасом як журналістка “Молодої Галичини” робити репортаж про відкриття. Відтоді я намагалася нічого не пропускати, проводила там дуже багато часу, там тоді практично щодня відбувалося щось нове. Зараз я з ностальгією згадую всі ті виставки, події, перформанси. І тоді мені здавалося, що це щось особливе, але тепер, коли я вже трохи побачила в інших містах, розумію, що то дійсно було дуже круто, зроблено на несамовито високому рівні, беручи до уваги масштаби міста і кошти, які були витрачені на це.

Мали своє журналістське середовище в той час?

Мені дуже пощастила: на нашому курсі вчилися Оля Сніцарчук, Дарка Чепак, Тарас Антипович, Євген Гулевич, Юлія Бориско, Роман Вибрановський, Борис Варґа – боюсь когось пропустити – це практично була одна компанія.


Це було дуже яскраве середовище: практично всі реалізували себе як журналісти. Викладачі казали на нас “зоряний курс”.


Я сказала б, що до цієї зоряності я радше прибилася, це середовище дійсно дуже на мене вплинуло. Наприклад, Роман Вибрановський вже на першому курс, працював: спочатку на Львівському телебаченні, а потім на телестудії «Міст». За тогочасними стандартами, навіть для дорослого журналіста, це було дуже круто, а для студента тим паче. І мені здається, на той момент, якщо говорити про ті ж стандарти, це [«Міст»] було одне з найцікавіших телебачень в Україні загалом. Тоді воно лишень зароджувалося. Крутішими були тільки 1+1, які з’явився влітку 1997 року, це наші перші телезірки: Юрій Макаров, Микола Вересень, Ольга Герасим’юк. Ті перші «плюси» – це було щось несамовите і щось неймовірне. Вони, до речі, притягнули багатьох людей із львівської телестудії “Міст”. 

Коли Ви переїхали до Києва та залишили рідне місто?

До Києва я переїхала аж в 2011 році: мені тоді було 33. До речі, багато моїх однокурсників переїхали в Київ, навіть не закінчивши університет. Вони вже на п’ятому курсі повноцінно працювали в Києві. 

Поділіться цікавими історіями за період навчання. Чи мали якісь традиції в студентські роки?

На першому-другому курсі в мене ще було достатньо вільного часу. Тоді ще навіть не відкрилася «Дзиґа» на Вірменській, але був клуб “Вавилон XX” навпроти готелю “Жорж”, де на той час вхід був обмежений: тільки через візитівки, тільки для своїх. Там тривалий час на фейс-контролі стояли панки, якщо не помиляюся, львівська група “Нарвасадата”, дуже колоритні. Це дуже контрастувало із загальною атмосферою 90-х. Той клуб був дуже комфортним середовищем для своїх, безпечним простором, а нас туди пускали, бо у Романа Вибрановського була візитівка, і ще й довге волосся, та й загалом ми, напевно, викликали у панків довіру. Як правило, нам потрібен був святковий привід, залік чи іспит: кава там була аж по 70 копійок, тоді як деінде по 50. 

Ще одним таким місцем був «Бернардинський дворик». Там сьогодні грильова ресторація “М’яса та Справедливости”, а на той час – невеличке, дуже затишне кафе. 

Трохи далі був заклад, якого зараз вже немає: “Золотий колос” при Львівському пивзаводі, підвал з довгими лавами. Пізніше там навіть проводили якісь концерти. Його потім окультурювали, але ми ще пам’ятаємо оцей старий “Золотий колос” на Клепарівській (Зараз це музей Пива Роберт Домс). 

Оксана Форостина та Влодко Кауфман у “Дзизі”, літо, 1999 рік. Фото з особистого архіву Оксани Форостини.

Ви співзасновниця Yakaboo Publishing, пишите колонки і статті для часопису “Критика”, тобто у вас бізнесово-журналістський досвід. Як вдається поєднувати, дві різні професії?

Я б не називала себе журналісткою. Хоча мене, як правило, так називають, але це за інерцією. У нас немає точного відповідника до слова “writer”, яке доволі загальне: ти щось пишеш – ти автор, не важить, чи це статті, чи книги, чи ще щось. Воно не несе якісь  зобов’язання, адже будь-хто може писати, займатися бізнесом і теж бути writer-ом. 

Я чітко розумію, що не є журналістом, не можна поєднувати журналістику та бізнес. Бізнес накладає певні обмеження. 

Навіть коли я щось пишу у фейсбуці, то «фільтрую дискурс». Я розумію, що маю зобов’язання перед своїми партнерами, компанією, тому маю бути доволі обережною і не писати все, що спадає на думку. 

Я також не можу сказати, наприклад, що люди які займаються розслідуваннями, є моїми колегами. Це неправильно. В них зовсім інший набір обмежень і зобов’язань, аніж у мене, зовсім інший підхід. Я вже дуже давно не маю прес-карти. Здається, останнє посвідчення яке я мала, було у «Львівській газеті» 15 років тому. Коли був Майдан, я свідомо ходила без посвідчення преси, насамперед тому, що не вважала себе незалежним глядачем: у мене була своя позиція, яку я виходила відстоювати. По друге, на відміну від журналістів, які там працювали, я не лізла «на передову», щоб зняти якийсь унікальний кадр. Вони несли значно більші ризики, ніж я.

Якщо говорити про взірець у журналістиці, то яким повинен бути зразковий журналіст? Які моральні принципи є найважливішими для журналіста?

Сьогодні все стрімко змінюється, і, на жаль, я не можу сказати, що на краще. Відбувається певна ерозія професії, яка пов’язана з загальною змінною бізнес-моделі, тому що соціальні мережі, ґуґл забирають всі механізми отримання прибутку, які раніше були в медіа. Це дуже серйозні виклики для професії, особливо для якісного функціонування журналістики. 

Я не можу назвати певні імена, та мені здається, що, насамперед, це має бути людина, яка розуміє природу конфлікту інтересів і розуміє всі самообмеження. На жаль, дуже мало хто це справді розуміє. Багато журналістів має досвід співпраці з політичними партіями –  підпрацювання на ті, чи інші штаби, і, в принципі, навіть не дуже цього соромляться. Мені здається, інколи цим навіть хваляться: мовляв, до мене зверталися політики. Вони думають, що це підвищує їхню цінність, не розуміючи, що цим не можна хвалитися…

Yakaboo Publishing починали свою видавничу діяльність з бізнес літератури, чому саме з неї вирішили почати?

Сьогодні ми працюємо над розширенням, а оскільки ніша бізнес-літератури не була заповнена, то чому б і ні? Дуже багато видавництв обрали цей напрямок, дехто на цьому фокусується, наприклад “Наш Формат”.

У певний час я почала розуміти, що можу адаптувати специфічну лексику і це є моєю сильною стороною. Якщо говорити не про бізнесові резони, а про високу місію, то мені здається українізація саме бізнес-літератури є важливою, як і літератури нон-фікшн загалом. Вони, і, безперечно, наукова література, є одним із інструментів модернізації. 

Мовами модернізації на наших теренах свого часу були насамперед російська та німецька, почасти польська, але не українська, а мова модернізації – це мова влади. Тому мені здається, що розвиток мови нехудожньої літератури є важливим.

Що зараз читаєте?

В мене дещо специфічний спосіб читання: переважно читаю рукописи, які нам надсилають.


Для власного задоволення намагаюся більше уваги приділяти щоденникам та автобіографіям. Мені здається, що ці жанри набагато корисніші, ніж якісь синтезовані книжки чи книжки з порадами, де, наприклад, написано 10 пунктів, які ви маєте виконати, 10 порад, які претендують на універсальність тощо.


У таку універсальність я не вірю, тому що у різних людей дуже різні контексти: те, що може спрацювати для одних людей, може бути надзвичайно токсичним для інших. Біографії в тій чи іншій формі подають ширший контекст якихось прикладних речей. 

Можете дати пораду для студентів-медійників?

Якщо я зараз даватиму поради, то буду певною мірою опиратися на свої стереотипи про людей, які сидять в інстаґрамі і дуже залежні від “кліків” та фідбеку. 

Я вважаю, порада читати довгі фундаментальні тексти буде найціннішою, адже тут я трохи песимістка. Боюся, ми входимо в епоху нової неграмотності, «нового середньовіччя». Певною мірою через оці суперрозвинені медіа носії ми повертаємося до моделі існування, в якій можна буде виживати на якомусь базовому рівні, не володіючи здатністю читати. Я маю на увазі, читати не в сенсі читати слова, а здатність читати тексти. Для середньовічних селян в церквах якісь сюжети з Біблії показували картинками, бо вони були неписемними. Так само зараз зростає кількість відеоконтенту: все більше і більше інформації можна засвоювати через відео. Відповідно, спроможність читати знову може стати істотною соціальною перевагою, а для широких верств населення необхідність читати може відпасти, і таким чином кількість людей, які читають книжки може істотно скоротитися. 

Відео забирають значну частину авдиторії в друкованого слова, і це тенденція, яка буде тривати. Таким чином здатність людей фокусуватися ставатиме все більш дефіцитною, а те що є дефіцитне – завжди більш цінне.

Чи підтримуєте зв’язок з викладачами, друзями? Чи буваєте в Університеті?

Востаннє я була в Університеті в 2015 році, коли там відбувався “Конгрес культури Східного партнерства”. З університетськими друзями так чи інакше ми перетинаємося. На Майдані бачила багатьох. Ми тоді сміялися, що це наша зустріч випускників: де би ми ще зустрілися?

Що б ви побажали студентам Університету Франка?

Сама природа університету дає нам шанс зустріти людей, які поділяють наші цінності і мрії. Університет – найкраще місце, щоби знаходити друзів.


Роки в університеті – це час для двох важливих речей у житті: друзів та серйозних книжок, класики. Потім його завжди бракуватиме.


Розмовляла Ольга Гординська

Фото Валентин Кузан