Ігор Дикий – зоолог та полярник, учасник чотирьох антарктичних експедицій, кандидат біологічних наук, доцент кафедри зоології Львівського університету каже, що для нього університет, як друга родина.
Про свої враження від подорожі в Антарктиду, любов до зоології ще з дитячих років та студентські роки Ігор розповідає для проекту «Відомі випускники» Львівського університету.
Для початку в нас є одне секретне запитання для Вас. Витягуйте його з коробочки.
У всіх у житті бувають переломні моменти, які були у Вас?
Перша подорож в Антарктиду. Вона змінила моє життя. Я відкрив для себе новий світ, нові можливості в науковій сфері. Вийшов за межі комфорту і по іншому став дивитися на життя. А головне знайшов нових справжніх друзів.
Чому Ви обрали університет Франка та біологічний факультет?
Я прийшов в університет звичайним молодим хлопцем. Відверто скажу, коли подавав документи, не був певен, що вступлю. Це був 1992 рік. Це сьогодні є репетитори, діти активно готуються до ЗНО, вчаться, батьки вкладають не малі гроші, щоб набрати максимальну кількість балів. Тоді це був такий переломний момент для мене: Радянський Союз щойно розпався, вперше ввели тестування і ще ніхто не знав, що це таке, бо раніше іспити були в усній формі. Підготовка до вступу в університет була самостійна. Мені тільки рідна сестра допомагала з хімією, яку я знав дещо гірше.
Те що я поступив виявилося для мене абсолютно несподіваним. Я навіть готувався йти в армію. Був готовий йти в армію. Відверто кажучи, в мене не було страху чи якихось застережень. Я закінчив Львівську школу-інтернат № 1 і думав: “Та нічого, піду в армію. Повернуся – і буду думати про навчання”.
Пригадую список вступників: почав шукати себе знизу до червоної лінії, дивлюся вище – нема, а я десь посередині. Набрав 70 балів, а прохідний був 55. Для мене це була несподіванка. Це ж далі треба вчитися 5 років, а я думав, що піду в армію (Сміється)
Як сьогодні пам’ятаю, коли моя одногрупниця підійшла до мене і каже:
- Що не вступив?
- Чому? Вступив.
- В тебе такий вигляд, ніби ні.
- Я думаю, що мені тепер робити з цим.
Далі насичені, але важкі, 90-ті роки. В нас була крута група. Більшість захистилися після завершення навчання. Ми допомагаємо один одному, хоч і працюємо в різних установах: в Державному природознавчому музеї, Інституті екології Карпат, університеті Франка, різних екологічних дитячих центрах, заповідниках. Приємно, що це все почалося в студентські роки.
Саме важкі 90-ті нас найбільше згуртували та загартували. Ми хотіли здобувати освіту, ми вчилися та багато мандрували.
Звідки з’явилась цікавість та бажання займатися зоологією?
Мої батьки з районних центрів та сіл, переїхали жити до Львова. Тобто я перше покоління, яке народжене у Львові, і але всі мої канікули проходили в селі. Мені село набагато більше подобалося ніж Львів, хоча у місті я теж любив гуляти в парку з хлопцями. Я виріс тут, але літні канікули – це був ліс, річка, гори, ставки. Для мене ліс був своєрідною Антарктидою, я малював карту, досліджував нори тварин, ловив рибу, збирав колекції метеликів, жуків, гербарій. Це цікавило мене ще з дитинства.
Я багато читав. До речі, мене мотивували книжки про експедиції в Сибір та Південну Америку. Це були книги Жуль Верна, Олександра Формозова – зоолога, що досліджував всі частини Сибіру та Байкалу. До речі професор Бенедикт Дибовський, який заснував цей музей (ред. – Зоологічний музей), він, власне, дослідив фауну озера Байкал. Хоча як не парадоксально, був засланий на Байкал Російською імперією, де провів 12 років. Людина навіть в таких умовах займалася своєю фаховою, професійною діяльністю.
Як проходили ваші студентські роки?
Я людина, яка любить спілкуватися. Співпадіння чи ні, але наша група була дуже дружня. Було цікаво, одразу нові знайомства. Перед початком навчання в нас була практика. Ми увесь серпень прибирали в Ботанічному саді, допомагали один одному, здружилися. А вже з першого вересня почалося навчання.
Ми багато мандрували: за 5 років зробили 55 виїздів групою в різні місця. Це були мандрівки від двох-трьох днів до практик на кілька тижнів. Їздили в Карпати, самі прокладали собі маршрути. Так як в групі були «польовики» зоологи-ботаніки, то до нас приєднувалися студенти з інших груп. До речі, нещодавно з моїм одногрупником, а тепер вже кумом, повторили маршрут Горганами, який проходили 22 роки тому. Звичайно не весь, а частину, бо тоді пройшли значно більше. Їздили в Крим на п’яту річницю Незалежності. Нас ніхто не примушував і це не були якісь політичні акції. Ми залишили не один український прапор на різних вершинах, в тому числі на горі Роман-Кош у Криму.
Перед завершенням Університету, на п’ятому курсі, ми потрапили в Польщу на міжнародну студентську конференцію. Після якої поїхали в Татри на три дні. На той час там не було курортів, як зараз. Тоді ми пройшли трекінгові маршрути, піднялися на найбільшу вершину польських Татр – гору Риси. А повернувшись, за два дні організували випускний з одногрупникам. Ми все встигали (Сміється).
Студентські роки – це найщасливіший період нашого життя. Я коли розповідаю і згадую про них, то на душі стає тепло.
Зараз вже доросле життя. Метушні, клопотів, сімейних проблем більше, і тому важче всім разом зібратися, хоча ми намагаємося. Одна справа, коли ви працюєте разом, інша – зібратися в неформальному оточенні, але воно однозначно того варте.
Добре, коли в житті все гармонійно поєднано: і робота, і навчання, і дозвілля, бо тоді виникає такий симбіоз, сім’я, в якій хочеш жити та працювати. Для мене Університет, як друга родина.
В навчанні вагому роль посідають ті хто нас навчає, вони можуть привити любов до предмету, або ж навпаки, а як було у Вас? Чи були викладачі авторитети, які Вас надихали?
Звичайно. Зараз трохи сумно, бо багато з них пішло з життя в молодому віці. В нас викладав Ігор Горбань – орнітолог, він запалював вогники в душі кожного студента і всі хотіли його наслідувати. Його хотілося слухати. Мій науковий керівник Євгенія Борисівна Сребродольська розповідала, як вона була в далеких експедиціях. Мене це дуже мотивувало і вже в аспірантські роки я поїхав на Кавказ і Алтай.
Ірина Ємельянова була в геолого-ботанічній експедиції, пройшла Монголію, Китай, Сибір і з таким захопленням розповідала про це. Ми любили слухати такі живі історії під час практики. Крім того, це допомагало, коли я їздив як лаборант, в експедиції. Про наших викладачів я можу розповідати безкінечно, так само як і про Антарктику. Покоління змінюються, вони відійшли, а ми прийшли на їхнє місце. Тоді мені було цікаво слухати, адже я ще ніде не був, а сьогодні можу розповідати про Антарктику, Аляску чи Південну Америку, адже був в Аргентині, Чилі, Бразилії.
Коли і як Вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Якою була Ваша перша реакція?
У 2005 році в мене був захист кандидатської дисертації в Києві і випадкова зустріч з полярником, зоологом, а тепер моїм другом, Олександром Пеклом. Хоча в нас багато спільних знайомих, раніше ми не зустрічалися і після захисту обмінялися телефонами. Десь через півроку серед ночі він телефонує мені і каже, що є можливість поїхати в Антарктику, бо немає дублера. Маєш час подумати до ранку. В мене двоє малих дітей з дружиною, але я розумів, що такий шанс може бути раз в житті і треба ним скористатися. Хоча це була авантюра свого роду, адже мені треба було майже на рік залишити сім’ю. Це зараз ми знаємо, що таке станція Академік Вернадский, де проходить 25 експедиція. За цей час станція змінилася, з’явився Інтернет. Тоді ж нічого не було, навіть у Вікіпедії не було сторінки про станцію.
Вперше поїхавши в Антарктиду, я знову відчув себе студентом. Те, що я вчив у підручниках, читав про океан, інші континенти, але ніколи цього не бачив. Звісно деякі біологічні об’єкти є в музеях і до них можна доторкнутися, але вони неживі. В Антарктиді я побачив все по-справжньому. Кожен день в експедиції проходив так, наче я на практиці в Карпатах, будучи першокурсником, чи на другому курсі в Шацьку. Так тривало 13 місяців.
Я повернувся зі шквалом емоцій та чималою кількістю нових експонатів для музею.
Це був переломний момент і Антарктида таки змінила мій світогляд, тому що далі я абсолютно по-іншому почав ставитися до життя та роботи, більш по-філософськи.
Звісно з’явилося більше перспектив в науці, нові статті, моя докторська дисертація пов’язана з Антарктикою.
Як виглядає ваш класичний робочий день під час експедицій?
Робочий день в експедиції є ненормований, тому що ми живемо на роботі, і ти можеш працювати до ранку, наприклад. Все як в армії (Сміється). В нас є денні і нічні чергування, під час яких ти заступаєш на позицію чергового і відповідаєш за станцію. Кожного місяця звітуємся хто, що зробив, оскільки станція – це науково-дослідний центр, і в кожного є своя робота та зона відповідальності. Станція “Академік Вернадський” унікальна, адже в неї ряди метеорологічних даних за понад 60 років. Це важливо, адже дозволяє моніторити, що відбувається з Антарктидою.
Ви, як керівник, відчуваєте страх, відповідальність за свою команду?
Звісно, але страх з’являється в екстремальних ситуаціях, що виникають в процесі. Проте в моїх експедиціях все завершувалося добре, повернулися всі живі та здорові. Для керівника експедиція це більший стрес, ніж для інших учасників. Адже відповідальність більша: за станцію, людей та їх стан. Не стільки фізичний, як психологічний, адже у нас обмежений замкнений простір.
Ваша команда зробила значні відкриття під час останньої експедиції. Розкажіть більше про них.
Результати експедиції ми зараз опрацьовуємо, адже зробили багато відкриттів. Ми з четвертого разу знайшли печеру, яка є найбільшою в районі нашого архіпелагу Вільгельма. А в ній підльодовикове озеро, де були відібрані проби і де є життя. Зараз це все описується, зразки опрацьовують в інституті, на спеціальній апаратурі, необхідно сфотографувати, взяти аналіз ДНК і так далі.
Наші підводники активно працювали, і я в тому числі, теж пірнав в Антарктиді, щоправда в попередніх експедиціях. Аквалангісти біля бази занурювалися до 60 метрів. Ми ж відібрали зразки на глибині 150 та 280 метрів, і привезли цікаві тварини: губки, морські павуки, багато різних зірок глибоководних, новий вид морських їжаків, яких раніше біля станції не траплялися. Багато для себе відкрили нового з підводного світу. Це справило ефект “вау”. За кілька занурень дістали понад 200 видів.
Ходили в гори з геологами під час сезонної експедиції. Підкорили одну з найбільших вершин Пірі (2 тис. метрів), де знайшли скельні виходи, які датовані мезозойською ерою. А це означає, що там можуть бути рештки динозаврів. В Антарктиді раніше вже такі знаходили. Також відкрили кілька підльодовикових озер. Якщо будемо продовжувати експедиції далі, то в нас є перспектива зробити ще більш серйозні відкриття.
Як проведені експедиції допомагають вам у викладацькій діяльності?
Після подорожей, я розробив нові спецкурси для студентів. Наприклад, ДВВС курс “Виживання дослідника в дикій природі” призначений не тільки для біологів, але й для студентів інших факультетів, дисципліна йде на вибір. В мене син вчиться на прикладній математиці і його друзі з інших факультетів записалися до мене, щоб прослухати цей спецкурс.
Це насправді цікаво, коли ти маєш досвід не просто з книжки, а можеш сам розповісти екстремальні моменти, які пережив. Зараз не тільки біологи мандрують, мандрують всі, адже є можливість, враховуючи те, що світ став без кордонів, умовно кажучи. Але тут варто пам’ятати, що ти виходиш в дику природу і можеш натрапити на отруйного павука, рибу чи медузу. Необхідно знати, як надати першу медичну допомогу та відрізнити небезпечну тварину від безпечної. Такі елементарні речі в дикій природі важливі.
Що б ви порадили студентам першого курсу?
Вчіться, будьте згуртовані та мандруйте разом! Пізнавайте світ і пізнавайте один одного. Будьте активні та ініціативні у всьому. Не очікуйте команди від старшого чи викладача, проявляйте ініціативу самостійно, думайте логічно, кілька кроків наперед. Я практично самоучка, все брав і читав сам, тому хочу сказати: “Студенти, читайте книжки!”. Є фундаментальні, цікаві і важливі книги, які варто прочитати і не лише за фахом. По факту нічого не змінюється, але в книгах є дуже багато порад і ключів для того, щоб відкрити себе.
Розмовляла Ольга Гординська
Фото Ірина Лаба
