Святослав Літинський: “Сила в різноманітності, кожна нація є цікава як своєю мовою, так і своєю культурою”

Як змінити те, що не подобається? “Вдарити хоча би пальцем об палець, зробити принаймні якусь дрібну дію”, – запевняє Святослав Літинський – захисник української мови, адже з власного досвіду знає, що всього лише один позов до суду може вплинути на величезну кількість людей. Безперечно, розпочинати завжди складно, але коли тобі чітко зрозуміла внутрішня мотивація, ніщо не в змозі налякати тебе.

Чим Ви керувалися при виборі спеціальності?

В класі шостому-сьомому моя двоюрідна сестра запросила мене до себе на роботу. Там у неї вже були комп’ютери. Тоді мені було 12 років, це 1992-1993 роки. На комп’ютерах були ігри, начебто “Формула 1” і, може, навіть “Бетмен”. Тоді в мене і виникло враження, що комп’ютерщикам непогано працюється, бо вони можуть собі весь час бавитися. Практично такі розваги на комп’ютері скерували мене до того, аби рухатися в цьому напрямку. Але після вступу з’явилося розчарування, адже бавитися на парах не доводилося, натомість треба було вчити математику та інформатику. Ця історія зіграла в моєму житті чималу роль. 

Які корисні навички та знання, що зараз Вам стають в нагоді в житті, дав Університет?

Самостійно вирішувати поставлені проблеми. Ця навичка тренується з найменшого, наприклад, коли тобі дають завдання і його потрібно виконати. Виглядає, ніби всі це роблять, але це є важливе вміння, яке допомагає в житті.

Якими були ваші студентські роки? Можете поділитися найяскравішими спогадами?

Серед найяскравіших моя поїздка в Харків на олімпіаду, де мене вперше обшукала поліція. Це досить цікаве місто. Ба більше, я чув від багатьох людей, що їх теж раз поліція обшукала, і саме в Харкові. Просто заходиш в метро, а тобі кажуть: “Проходьте з нами!” Така дивна ситуація. (Сміється). Найпозитивніші моменти були, коли ми з групою проводили робочий час і дозвілля разом. Зараз згадую ці часи з великою приємністю. 

Свою мовнозахисну роботу ви розпочали ще в 2012 році. Розкажіть, що стало початком такої діяльності? Можливо, є якась історія про те, що саме дало Вам поштовх?

У 2004 році була Помаранчева революція, тоді говорили і часто наголошували, що Росія серйозно впливає на Україну, не дає нам можливості суверенно здійснювати внутрішню політику. Одним із закликів було не купувати товари з Росії, оскільки таким чином ми не вкладатимемо гроші в її економіку, а відповідно вона матиме менше можливостей фінансувати свій зовнішній вплив на Україну. Намагаючись дотримуватися цього, я заходив у магазини, дивився на товари і хотів зрозуміти: на цьому товарі винятково російською пише спереду, а на цьому товарі також тільки російською можна прочитати. То який з них в Росії виготовлений? Виявилося, треба було читати штрих-коди, дивитися, де і що вироблено, бо дуже багато українських і закордонних товарів мали маркування лише іноземною мовою. Це стало справжньою проблемою для мене. Так я і вирішив змінити цю ситуацію і написати позови до суду. З’ясувалося, що багатьох людей цікавило це питання. Українці хотіли у своїй країні мати можливість як і придбати товар, так і отримати послугу державною мовою. Незабаром прийняли закон Ківалова-Колесніченка “Про засади державної мовної політики”, що був практично скерований на демонтаж української мови. І тоді я зрозумів, що такий індивідуальний протест, як не купувати товари з Росії, є замалим, потрібно збільшувати силу та інтенсивність. У цьому законі можна було знайти лише один пункт, який був добрим: він вимагав, щоб маркування на товарах було державною мовою. 

Якось ми з дружиною переселялися в нову квартиру і придбали пральну машину через Інтернет. Її привезли і все маркування на ній було винятково іноземною мовою – російською. Побачивши це, зрозумів: воно не відповідає закону, і я можу це змінити. Пральна машина була виробництва “Samsung Electronics Company”. Я подав на них позов до суду, де мені сказали:  “Святославе, Ви повернули пральну машину. Вам відшкодували гроші за неї, відповідно Ваші права є відновлено, отже позиватися нема чого. Ви можете представляти лише себе, а не необмежене коло осіб”.  І це все. Тобто формально мені відмовили, але частина судового рішення чітко вказувала – відсутність українських написів порушує закон. Великі відповідальні імпортери, звичайно ж, не будуть ввозити техніку. Оскільки вони дали гарантійний лист про впровадження українських написів. Ще через два-три роки після позову всі пральні машини “Samsung” почали імпортувати з маркуванням українською мовою. Відтак долучилася і компанія “LG”, оскільки я до них також звертався з листами, коли помічав порушення мовних прав. Ще судився з магазином, який продавав продукцію компанії  “Candy”. В результаті, більшість компаній дослухалися закону. Тепер, заходячи в магазин, принаймні, п’ятдесят  відсотків пральних машин маркуються українською мовою. Завдяки цьому, певним чином, ми можемо відчути себе не колонією Росії, а суверенною державою. 

Схожа ситуація була з ноутбуками та мікрохвильовими. Станом на 2012 рік був кругленький нуль моделей ноутбуків з українською клавіатурою. Нуль! На всю країну! Цікаво, що в 2010 році вони ще були, зокрема компанія “Samsung” ввозила. А в 2012 вже не стало жодного. Ні “Hewlett Packard”, ні “DELL”, ні “ASUS”, ніхто-ніхто. В мене і моїх знайомих з Києва в доробку є дві судових справи проти продавців “Hewlett Packard” та “Lenovo”. Тоді суди визнали, що це ненормально, коли в Україні продається ноутбук лише з іноземною клавіатурою. Вже, здається, в 2014 році це питання було підняте. Багато виробників самостійно почали маркувати клавіатури, деякі під тиском. Зараз, заходячи в магазин, знову ж таки, більшість ноутбуків, відсотків 70-80 мають українську клавіатуру. Так, це довго, майже 6 років від початку, але результат є. 

Аналогічно було з автомобілями, панель керування українською мовою мала лише “Toyota” . В той час мій знайомий купив “Volkswagen”, і ми подали позов для того, щоб виправити недолік: інформація подавалася іноземною мовою, що сповільнювало реакцію під час водіння. До “Seat”  також був позов. В результаті у “Vollkswagen” майже всі моделі мають панель керування українською мовою. “Seat”, “Jaguar”, “BMW”, “Renault”, “Mercedes-Benz” теж долучились. Більшість моделей автомобілів тепер мають панель керування і державною мовою. Це добрий результат.

Які справи з захисту прав державної мови, що Вам вдалося виграти, Ви вважаєте найважливішими? Чому?

Починати завжди складно. Ти не знаєш, що це таке. Якби в 2012 році я, припустимо, когось образив, і він би сказав: “Я подам на тебе в суд”, то я б замислився. Це щось страшне, напевно. А зараз мені повністю зрозуміла судова система та  її механізми. Ми ніби вчили право в Університеті, в школі, але якогось такого базового розуміння “що це?” в мене не було. Ми читали статті Конституції, але швидко забували. Що вже казати про те, щоб написати заяву чи більш-менш хоча би усвідомлювати як працює суд і державні органи. Тому для мене найважчою і найзначнішою стала перша справа. 

Хоча кожна змогла вплинути як і на людей, приватні компанії, так і на Державу загалом. Хочу тут відзначити справу про паспорт. Я виграв її, бо був першим, хто отримав його, заповненим винятково українською мовою у судовому порядку. Потім було ще сім аналогічних позовів, які подали мої друзі. Після того, як я вже виграв апеляцію, Кабмін змінив зразок паспорта. Зараз маємо запис українською мовою і транслітерацію латиницею. Це рішення вплинуло майже на всіх.

Ви є в громадській організації “Незалежні”, яка також бореться за захист української мови. Чи можете Ви поділитися планами на майбутнє, амбіціями, що плекаєте?

Цього року нарешті обрали дієвого Уповноваженого з захисту державної мови – Тараса Кременя. Я бачу перехід нашої діяльності з індивідуальної на те, щоб Уповноважений захисту державної мови здійснював більшість роботи, адже в нього є фінансування і штат. Обрали понад двадцять людей, здається, які розглядають скарги й заяви. Я задоволений, що держава створила дієвий орган, бо колись також брав участь в розробці мовного закону, як співавтор, і свій судовий досвід намагався перенести в ті пункти, які стосуються захисту прав споживачів, надання інформації у інтернет-магазинах, виступах державних чиновників. Я вбачаю подальший напрямок своєї діяльності у тому, щоби допомагати Уповноваженому з захисту державної мови.

Протягом життя ми зустрічаємо людей, які стають для нас наставниками. Чи траплялася на Вашому шляху людина, що вплинула на формування Вашої свідомої мовнозахисної позиції?

Мені складно виокремити одну людину. Напевно, все почалося з сім’ї. Загалом в усіх родинах була дуже непроста ситуація впродовж 20-го століття. Збоку тата, коли прийшла Червона армія, двох бабусиних братів розстріляли, інших двох вивезли в Сибір. Збоку мами дідусь був в УПА, де його поранили, а бабуся опинилася в концтаборі. В 2020 її не стало. Вона померла у віці 101 рік. Мабуть, гени дідів стали наріжним каменем та формували мене змалечку.

Спочатку мені допомагали мої друзі-юристи, які й зараз дають поради стосовно деяких питань. Хоча насправді багато людей перепитують мене: “Святославе, у тебе ж юридична освіта, правда?” Я кажу: “Ні” (Сміється).

Розкажіть про внутрішню мотивацію Вашої мовно захисної діяльності. Яке вона має значення особисто для Вас?

Окрім викладання в Університеті, я також займаюся програмуванням. Якщо би у мене було велике бажання поїхати в іншу країну і там жити, то гадаю, що протягом року, я зміг би  втілити його: знайти роботу, отримати запрошення, т.д.  Але Україна – це наша держава, ми за неї відповідальні. Я хотів би продовжувати тут жити, хотів би, щоб мої діти тут жили, щоб ми врешті-решт вирвалися з колоніальної залежності Росії, почали бути самостійною країною. Мене мотивує, насамперед те, що я на своєму місці можу щось зробити.

Співак Вова зі Львова колись знімав короткі мотиваційні кліпи. В одному з них була дуже гарна концепція: якщо тобі щось не подобається, там про житлово-експлуатаційну контору (ЖЕК) йшлося, то що зміниться, якщо ти прийдеш додому і поплачеш дружині в плече? Абсолютно нічого. Тому вдар хоч пальцем об палець, тобто зроби якусь дію, щоб змінити ситуацію. Я часто запитую студентів чи вони грають якісь стратегічні ігри, які зазвичай пов’язані з якимось обмеженим ресурсом. Наприклад, є юніти, які ти проходиш та отримуєш можливість щось здобути, як-от розвинути місто. Тоді рекомендую їм дуже класну гру, яка називається “Гаряча лінія міста Львова”. Коли бачите навколо вас щось, що вам не до вподоби, ви туди телефонуєте або пишете через Facebook, і так дивно, але через кілька днів приходять якісь дядьки з лопатами, починають копати те, що вам не подобалося, закривати асфальтом. Це дуже цікава стратегічна гра, в яку ми можемо бавитися і отримувати хороший результат.

Що Вам, як викладачу і доценту Університету, найбільше подобається в своїй роботі?

Мені подобається, що вона є результативна. Закінчуючи прикладну математику, всі студенти, які добре вчилися, легко можуть знайти роботу. У нас є особливе середовище та ми викладаємо хороші курси, які знадобляться в житті. Я бачу, як мої студенти реально допомагають людям, автоматизовують щось, стають провідними спеціалістами, керівниками відділів, компаній, чим я дуже пишаюся. Тому що зараз нерідко людина є фахівцем своєї справи, проте не забезпечена роботою. Також є багато прикладів, коли навчання поставлене добре, але спеціальність наразі незатребувана, що сумно стосовно тих людей, які ніби і вчаться старанно, а потім їм дуже непросто знайти себе у своїй-же професії. Навіть, якщо ти вчився на відмінно. Мені дуже приємно, що на програмістів є попит. 

Чи використовуєте Ви можливість вести діалог з студентами?

Спілкуємося в межах навчального процесу. Стараюсь заохочувати студентів і наголошую на важливості практичних знань і їх застосуванні. Дуже часто на початку навчання, особливо математичних дисциплін, ти не розумієш для чого це все необхідно і тільки згодом починаєш бачити їхнє призначення. 

До мене інколи звертаються студенти щодо побутових питань. Наприклад, в гуртожитку не було теплої води, вони не знали, як це вирішити. Мої поради допомогли змінити ситуацію за короткий період часу. Я пояснив, що усні звернення не враховуються, і це потрібно закарбувати усім, хто хоче звернутися до міськради, факультету чи гуртожитку. Більшість людей на усне звернення ніби-то намагаються дати усну відповідь, але потім нічого не роблять. Письмове ж сприймається зовсім по-іншому. Перш за все, необхідно дати конкретну відповідь, по-друге, людина матиме фізичний доказ того, що ти сказав, і відповідно, тоді буде видно всю необґрунтованість у разі відмови. 

На Вашу думку, наскільки важливо прищеплювати молоді любов до свого, рідного?

Зараз світ йде до глобалізації. Багато людей навіть висловлюється та замислюється: “Чи потрібна нам наша, українська, мова? Давайте вчити англійську, це світова мова науки і техніки”. Але мені  здається, що сила в різноманітності: кожна нація цікава як своєю мовою, так і своєю культурою. Ми вже майже 30 років незалежні та досі, на жаль, не є сильні у самоврядуванні. Потроху розвиваємося, вчимося і щось точно в нас вийде. Прищеплювати любов до свого, безперечно, потрібно.

Зараз у Вас є можливість звернутися до сучасних студентів. Щоби Ви хотіли їм побажати?

Перш за все, я хотів би побажати вчитися відповідально, бо більшість того, що ви вивчите, будете використовувати в житті. Той, хто не вчиться, матиме менше можливостей згодом. Друге – беріть участь в різних соціальних активностях, бо якщо ви будете пасивними, байдужими, тоді вас просто поставлять перед фактом, перед готовим рішенням. Я спілкувався з багатьма людьми з-за кордону: Америки, Швейцарії,  більшість з них є членами громадських об’єднань, які просувають якусь думку, мають різні цілі: хтось прибирає ліси, інші збирають референдум, наприклад, у Швейцарії. Я вважаю, це гарний приклад громадської свідомості й небайдужості. 

Текст Софія Уляк